Оленка прийшла зі школи і відразу ж покликала свою приятелюку.
– Джені! Джені!
Але відповіді не було.
– Де ти, пустунко?
Тихо.
– А-а, ти заховалася. Ну виходь. Досить. Я немаю часу тебе шукати.
Але мавпочки ніде не було.
– Джені, я тобі щось принесла.
Але мавпочки ніде не було. Оленка не на жарт злякалася.
«Може захворіла і її забрали до лікарні?»
Якщо мавпочка кудись сховалася, то довго не витримувала і зі сміхом виходила.
– Ні, її нема. Щось сталося.
Оленка подзвонила мамі на роботу.
– Мамо, що сталося? Де моя Джені? Її нема.
І в сльози.
– Не хвилюйся, Оленко. З Джені все в порядку. Просто…
– А де вона?
– Ти слухай… Я кажу. Її взяв один фотограф…
– Фотограф? Який фотограф? Мою Джені?
– Фотограф. Розумієш? Котрий в санаторії людей фотографує. З мавпою ж цікавіше. Розумієш? Він щось заробить та й нам щось кине.
– Мамо, як ви могли? І ви віддали Джені в чужі руки?
– Я думала…
– Мене не спитавши? То ж моя мавпочка.
– Вгамуйся, дочко, не кричи. Нічого страшного.
Та Оленка не просто кричала. Вона ридала. У неї починалася істерика.
– Моя Джені! А може він якийсь п’яниця? А може він…
Дівчинка кинула трубку. Мати подзвонила на роботу чоловікові.
– Їдь скорше додому. Там Оленка. Вона плаче. У неї, мабуть, істерика.
– Це тобі треба їхати, а не мені. Ти заварила ту кашу.
– Тобі не жаль доньки. Ти не маєш серце.
– Мені не жаль? А ти хіба не знала, що Оленка любить свою мавпочку?
Вони обоє примчали додому. Оленка була в жалюгідному стані. Сплакана, розкуйовджена, не хотіла нікого бачити, ні з ким говорити.
– Заспокой її, – мати до батька. – Ти це вмієш.
– Ти віддала мавпочку – от і поясни дитині, навіщо ти це зробила.
В їхній мирній родині давно вже такого не було. На ранок Оленка затемпературила і до школи не пішла. Заспокійливих пігулок категорично не пила, нічого не їла і ні з ким не розмовляла.
– З тим треба щось робити. Я й не уявляла собі, що таке може бути. Треба лікаря. А якого?
– Ніякого лікаря їй не треба. Треба піти до того фотографа і забрати мавпу – от і все.
– Піти до фотографа? Якось незручно.
– Що незручно? Не подарувала ж ти йому доньчину мавпу.
– Я навіть не пригадую, з якого він санаторію.
– Ех, ти, розумна. Санаторій «Конвалія», якщо він правду сказав. Ти ж у нього документи не дивилася. А може він ні в якому санаторії не працює. А може він взагалі якийсь шахрай і за нашу мавпу вже взяв трохи долярів. Ця екзотична тваринка коштує чимало.
– Тихо. Бо як почує Оленка…
– З твоєї вини у дитини нервовий зрив. І школу пропускає, і здоров’я губить…
– Із-за дурної мавпи!
– Ні. Із-за твоєї дурної голови. Заробити захотіла. Віддала мавпу людині з вулиці.
– Ну, досить мене розпікати. Ходімо.
Робити нічого. Довелося йти до фотографа у санаторій «Конвалія». На щастя, фотограф був на місці і насправді там працював. Побачив їх – і зблід.
– Ми прийшли… Ми хотіли забрати нашу мавпу. А то, знаєте, дівчинка плаче і…
– А мавпи нема.
– Як нема? А де ж вона?
– Не знаю. У мене її нема.
– Але ж ви її у нас взяли. Особисто ви. Ви обіцяли…
– Так. Я думав, що зароблю з її допомогою трохи грошей, а вона втекла.
– Як втекла?
– Звичайнісінько. Втекла.
– А чому ж ви нам нічого не сказали?
– Не хотів вас засмучувати. Я думав, вона знайдеться.
– Нічого собі – не хотів нас засмучувати! Ви просто шахрай. Скажіть чесно, скільки грошей ви взяли за нашу мавпу.
– Та не брав я ніяких грошей. Втекла ваша мавпа.
– Ми вас до суду подамо.
– А я вас до суду подам. Ваша мавпа таких збитків мені наробила. Вона мені розбила дорогий фотоапарат. А скільки готових світлин знищила.
– Не ми ж вам збитків наробили, а мавпа. От і подавайте мавпу до суду. Та ще в інтерпол, щоб її знайшли.
На галас вийшов головний лікар.
– Що тут таке? Що трапилося? Чого ви зняли такий галас?
– Оцей ваш тип взяв нашу мавпу, щоб з нею людей фотографувати, а тепер каже, що її нема. А вона ж коштує шалені гроші.
– Що за діла, Василю? Що за мавпа? Чому я нічого не знаю?
– Ну… Взяв я у них мавпу. Думав щось заробити. Знаєте, як люди люблять з мавпами чи ще з якимись тваринами фотографуватися.
– Зі слонами, скажімо. Чи з крокодилами. І далі що?
– А далі… Вона розбила мій фотоапарат, знищила всі фотографії та й утекла.
– Отак! Досадив ти їй, видно, розсердив тварину.
– Та… Нічого такого я їй не робив.
– А може ти її напоїв? Так просто. Заради цікавості.
Головний лікар посміхався. А що йому? Він явно був у гуморі. Всім іншим, і фотографу також, було не до гумору.
– Ну да, Ігоре Михайловичу! Таке скажете! Став би я на таку скотину горілку чи вино переводити.
Головий лікар посуворішав.
– Знаєш, Василю, це несерйозно. Ти приносиш в санаторій тварину, може й хвору, може й не щеплену.
– Вона у нас щеплена. Ми за тим слідкуємо, – вступилася Оленчина мама.
– Це добре. Але ми про те дізнаємося лише тепер, коли мавпи вже нема.
– А може вона є. Може він її просто сховав.
– Став би я її ховати. Потрібна вона мені.
– Значить, потрібна, якщо ти пішов до чужих людей і взяв у них мавпу. А ті наївні люди, не знаючи тебе, просто так дали тобі ту екзотичну тварину. А тепер що? Вони тепер про тебе можуть подумати що-завгодно. І дива у тому нема. І ти сам про таку людину казна-що подумав би.
– Нема її в мене, Ігоре Михайловичу.
– А наша донька із-за тієї мавпи геть розхворілася.
– Ясна річ. Розумію вас. У мене самого діти. Мавпи, правда, немає. Та є котики і песики. І діти їх дуже люблять. Так що, Василю, доведеться людям за мавпу заплатити. І, мушу сказати, немалі гроші. Чи через суд, чи полюбовно домовитеся. Наступного разу будеш обачніший.
– То це я тепер на мавпу буду працювати?
– А ти хотів, щоб мавпа на тебе працювала? Хитрун ти, Василю.
На тому й розійшлися, лишивши фотографа в непевному настрою.
– Зараз піде нап’ється, – засміявся Оленчин батько.
– Про мене нехай хоч заллється, – витерла сльози Оленчина мама.
– Сама винна. Нічого було йому мавпу давати. Він взагалі міг сказати, що не брав її і не бачив.
– Нехай би тільки спробував.
– І спробував би. А що б ти йому зробила?
– Та я б його… Я б його…
– Перестань. Нічого б ти йому не зробила. Сама винна. На гроші злакомилася. Думала, що Джені добрі гроші заробить. А воно он як вийшло. Ні Джені, ні грошей.
– Досить мене шпетити. Ти краще на афіші дивися. Мавпа в цирку виступає. Мадмуазель Ріта.
– Слухай, а може це наша?
– Ти що! Цирк приїжджий. Звідки там наша мавпа взялася? А потім… Вона Ріта, а не Джені.
– А ти хотіла, щоб вона їм ще й ім’я своє назвала?
– І справді.
– Я от думаю… А може цей шахрай продав цирку нашу мавпу?
– А що? Цілком міг таке зробити. А йому що?
– Треба піти на виставу. Візьмемо Оленку та й підемо.
– Оленку? Ні в якому разі. Знаєш, як дитина плакатиме?
– Та знаю. Але може… Нехай би подивилася.
– Ти що, і справді думаєш, що це може бути наша мавпа?
– А чому б і ні?
– Та ну. Її ж треба спеціально готувати, програму з нею робити.
– А наша Джені знаєш яка розумна? Що там її готувати! Дали банан чи якусь там цукерку – і вона тобі зробить все, що хочеш.
– Не думаю. Однак Оленку не можна в цирк брати. Для неї це буде ще одна травма. Давай спершу підемо самі.
– І що? Ти впізнаєш мавпу?
– Звичайно, ні. Мені здається, що мавпи всі однакові.
– Тому і треба взяти Оленку.
– Але ти собі уявляєш, що буде?
– Уявляю. Але треба.
– Це може бути серйозний нервовий зрив. Дитина травмована.
– І чия вина?
– Моя. Може досить? Що ж мені тепер?..