– Чого ж ти мовчиш, парубче?

– Я дивлюсь.

– І що легенди?

– Легенди не брешуть.

І почув сміх. Дзвінкий із срібним переливом сміх.

– Не зникайте, панно Лесето, не зникайте, прошу вас. Я хочу на вас надивитися.

– Прошу до мого покою, – сказала Лесета. – Це, либонь, єдине місце, де я ще можу прийняти гостей.

– Але там… Сигналізація.

– Які дурниці. Я, хлопче, володарка цього замку. І до чого тут якась там сигналізація? Переді мною всі двері відчиняються.

Степан не дивився ні на убранство Лесетиного покою, в який вони спокійно увійшли, ні на вироби тонкої роботи з золота, з срібла та порцеляни. Він дивився на Лесету, на її граційні рухи, на хмарку її одягу. Лесета рухалася легко, наче плавала чи літала в повітрі, наче сама була зіткана з повітря. Поряд були й інші істоти. Степан знав, що вони тут є, він відчував їх, але не бачив. Бачив тільки Лесету, незмигно дивився на неї. Звучала легка мелодійна музика. Лесета танцювала якийсь химерний танець, легкий, звабливий, дивовижний. Очевидно, танцювали й інші, але Степан їх не бачив. Здавалося, що він поступово втрачав почуття свідомості, можливість бачити й чути. Здавалося, що хлопець і сам переходив у їхній незвичайний вимір чи стан, чи в їхню сутність, в їхній світ чи в небуття.

«Це дуже небезпечно, – ще встиг подумати хлопець. – Це мене наче вже й немає. Отче наш, той, що єси на  небі, нехай святиться ім’я твоє…»

Думки його змішалися. Він наче перестав існувати або занурився в глибокий сон, в сон без сновидінь. І вже не чув музики, не бачив тих безтілесних істот, що продовжували свій химерний танець. Навіть Лесети він вже не бачив. Він наче розчинився в їхньому світі чи несвіті, чи в їхньому вимірі, а може існував десь поміж вимірами чи й зовсім перестав існувати.

 

Сонце таки пробилося крізь запилюжене скло вузьких замкових вікон покою Лесети. Сонце заграло на порцеляні, сріблі і золоті, на всіх витончених виробах – і вони засвітилися, ожили, наче аж зраділи. Степан прокинувся і не порозуміло лупав очима, спросоння довго не міг збагнути, де він і що з ним. Він лежав на канапі, оббитій темносинім оксамитом, прикрашеним дивовижним золотим плетивом.

«Що за мана? – думав хлопець. – Де це я?»

І ніяк не міг згадати, що з ним було, як після великого перепою.

«Наче ж не пив нічого».

Потім в голові щось потрохи стало прояснюватися, в очах розвиднюватися – і він став згадувати.

«Я ж у замку. І либонь, що у Лесетиній світлиці. І як же ж воно так? Як я сюди потрапив? А сигналізація? Ото вляпався. Ще подумають, що я злодій».

І раптом почув розкотистий чоловічий сміх. В кімнаті хтось був. Хоча Степан нікого не бачив. Та великого страху він не почував: день все-таки.

– Хто тут? – спитав непевно. Чоловік ще раз щиро засміявся, а потім сказав:

– Я – володар цього замку граф Д. Хоча справжня володарка Лесета, дочка моя.

Цей голос Степан вже чув. Щось таке відклалося в його пам’яті.

– А де панна Лесета?

– Відпочиває. Набігалася, набавилася вночі. Ще й ти переполоху наробив.

– Чому переполоху? Хіба ж я страшний?

– Ні, не страшний, а несподіваний, тому незвичний. Та Лесета задоволена: хоч якась розвага. Занудилася бідна.

– А хіба вона тільки тут мусить бути? Хіба їй не можна нікуди піти?

– Чому не можна? Можна. Вона й ходить. Ось недавно в Бережанському замку бал був. Так хто ж би краще за Лесету на тому балу танцював? Та що ті розваги? Та все-таки то не те, що у вашому світі. У вас там вільно і весело. А у нас тут… Правда, на жаль, ви того не вмієте цінувати.

– А у вас хіба сумно? Щось я не помітив.

– Та… Є трохи смутку. Хоч би й Лесета. Вона ж на білому світі і не нажилася. Молоденькою білий світ покинула. То як же їй за ним не сумувати?

– А як же так воно сталося?

– Е, парубче, це довга історія. Хоча маємо часу вдосталь. Ти тут мусиш чекати аж до ночі. Бо вдень ти вийти звідси не зможеш, бо спрацює ота… Як ти її назвав?

– Сигналізація?

– Так, сигналізація. А вночі вона безсила. Вночі наше право. Вночі перед нами всі двері відчиняються. Так що мусиш тепер чекати. Вже вибачай. Хоча… І вибачатися я не мушу. Тебе ніхто сюди не кликав. Сам прийшов. Хлопець ти ризиковий. І сміливий. Тим ти Лесеті і сподобався. Подивися на свій палець. Маєш її відзнаку. А ти й не помітив. Ех, ти…

Степан глянув на свій палець – і очам своїм не повірив. На руці у нього виблискував коштовний перстень. Камінець сяяв – аж горів.

«Оце так пригода, – наполохався Степан. – Скажуть, що я той перстень з замку поцупив».

Подумав так і згадав, що тут вміють якимсь чином читати думки. І на підтвердження того граф заспокійливо сказав:

– Не журися. Ніхто нічого не подумає. В Лесетиному покої жіночих прикрас нема. Це перстень з її пальця.

Степанові стало якось не по собі. З її пальця! З пальця покійниці! Зате яка вона гарна! А який перстень! Коштовний…