– Любить! Ти знову про своє. Знову про любов! А я сказав: не бути цьому!
Замовкла графиня. Ніби нічого не сталося. Все наче добре у нас. Тільки Лесета чомусь сумна стала. Така сумна, що й не посміхнеться ніколи. Гостей не приймає, від балів відмовляється.
– Що з нашою донькою? – питаю у графині. А та скрушно хитає головою.
– Я тобі казала, що біда буде. А ти не слухав. От вона й починається.
Та сумно так графиня те промовила, що мене аж перейняло. Та я ж не жінка. От і гарикнув:
– До чорта ваші примхи! Яка біда? Яке горе? Ти ж мати! Куди дивишся? Не можеш доньку до рук прибрати? Пояснила б їй. Бо зі мною розмова коротка: завтра щоб була мені на балу. Голова шляхетну молодь збирає. Щоб мені була!
– Ой, чоловіче, не все батьківським наказом вирішити можна.
– Все можна. От накажу – і буде Лесета на балу.
І була вона на тому балу. Панна – найкраща, сукня – найкоштовніша, а личко сумне-сумне, що всі аж здивувалися. Після того балу тільки розмови було, що про Лесету: яка вона гарна та яка сумна. А там – домисли та пересуди. Плюнув я спересердя та й перестав доньку неволити, аби вона на бали ходила. Не хоче – хай не йде. Набридне сидіти, захочеться потанцювати – то й піде на бал. Молоде ж. Все це дівочі примхи. Минеться.
А тут ворог на нас напав. Війна почалася. Що робити? Кращого лицаря, як Юрій, і не знайдеш. Йому й довірив я своє лицарство. А ще сказав йому я зопалу таке своє слово, не відрікаюся, сказав, що, коли здобуде перемогу над ворогом, то віддам я за нього Лесету. Думав собі тоді:
«Ого! Коли ще та перемога буде. А в бою і загинути можна – буває всяко. А там побачимо. Аби тільки ворога здолати».
Ожила наша донька. Наче заново на світ народилася. Чекала тієї перемоги. Всі її чекали, а Лесета найбільше. Кілька років йшла та війна. Як лев, бився наш Юрій. Багато лицарів полягло на полі бою. А Юрій повернувся живий і неушкоджений. Видать, любов Лесети берегла його. Скільки ж то втіхи було. Лесета вже й весільну сукню собі надумувала. А я що? А я нічого. Я все про своє: як таки графську доньку за незнатного хлопця віддати? Лицар він, то правда, відважний лицар, але ж… Обійшовся я з Юрієм нечесно і негречно. Визнаю те зараз. А тоді я ні про що не думав. Я був правий, бо я був граф. Тоді я дбав про своє: аби ніщо не загрожувало знатності могу роду. Я ув’язнив Юрія в замковій вежі. Отак заплатив я лицареві за здобуту перемогу. Плакала графиня, ридала Лесета, але я на те не зважав. Я був володар над підданими і над домочадцями. Якби ж я знав, чим це для мене обернеться. Якби ж я знав… Моя донька полізла на ту вежу, де був ув’язнений її коханий. Вона хотіла добратися до віконечка, щоб поговорити з ним. Добратися там можна було, але досвіду вона не мала, голова в неї закрутилася, вона впала і розбилася. Я тут-таки випустив Юрія. Бо який сенс був його далі тримати? А Лесету ми поховали у весільному вбранні. Та ти бачив. Тепер вони з Юрієм разом. Вони мене перемогли. Життя для нас з графинею втратило свій сенс. І родовід також. Я не мав прощення ні за життя, ні після смерті. Бог би може простив мені, та рідна дочка не прощає. Отака сумна історія. Про те легенди мовчать. Бо що говорити?
– А графиня ж де?
– Графиня не з нами. Вона молиться за нас. Часом приходить у замок, але вона така сумна, і нічим не можна її розрадити.
Сутеніло. Степан з нетерпінням чекав, коли нарешті відчиняться двері і він зможе повернутися додому. Тільки тепер став думати про дім і про те, як він налякав своїх отим зникненням.
«Десь там мама плаче, – подумав хлопець, – може й на міліцію дали знати. Певно, що заявили про моє зникнення. Десь там дільничний бігає, мало не лусне. Ну, нехай трохи побігає. Йому це не зашкодить. Може трохи сала скине. А маму шкода. Завжди вона зі мною має якісь клопоти. От повернуся додому – і стану зовсім іншим. Їй-Богу!»
Думав так Степан і сам собі не дуже вірив.
Нарешті в замку засвітилися вікна і зазвучала музика. З’явилася Лесета. Тепер Степан бачив її.
– Ну що, в’язню? Не занудився?
– Та ні.
– Двері відчинені. Ти можеш іти, коли хочеш.
Але дивна річ. Степану не хотілося нікуди звідси йти. Думки про дім якось пригасли, потьмяніли. Йому стало так легко і гарно. Душу огортав спокій і… Мов сон.
«Але ж там мама», – ворухнулася думка, але досить мляво ворухнулася. А ще подумав:
«Цікаво, чи сказав їм Микола, що я до замку збирався піти. Мав би сказати. А може й не сказав? Ні, мусив сказати, якщо вже мене цілий день не було. Ні, таки треба йти. А так не хочеться. Тоді й завтра тут доведеться сидіти. Знову цілий день. Ні, таки треба йти».
Степан встав і, як п’яний, затоки пішов до дверей. З порога оглянувся на Лесету. Вона танцювала і не дивилася на Степана. Він не захотів порушувати тишу і музику. Він нічого не сказав. Просто мовчки вийшов. Ще довго блукав у темряві по замкових лабіринтах, аж доки таки вибрався з замку. Надворі було темно, хоч око виколи. Нічна прохолода освіжила парубкові мокре чоло. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, настояне на травах, і відчув, що скучив за ним.
«Я наче вигулькнув звідкись і знову повернувся до життя».
Дерева і трави шепотіли своє «Лесета, Лесета», але Степан вже до них не дослухався. Він загадав, що у нього є ліхтарик, і про образок згадав, і про молитву. Степан прошепотів тихо, самими лише губами:
– Мати Божа, виведи мене звідси, порятуй душу від погибелі.
І пішов, не оглядаючись на замок, бо, хто знає, якби оглянувся, то може б і повернувся. Якась притягувальна сила діяла тут.
«Мені б тільки з гори якось спуститися. А там вже я собі піду».
Спускався з крутої замкової гори, присвічуючи собі ліхтариком, і думав про дім, про маму, про Миколу.
«Як казав той граф?
– Ця ніч і цей день наче випали з твого життя.
Правильно казав той старий грішник. І ще одна ніч… Ну, не випала з життя, але пішла на моє повернення. І чого я так рвався до того замку? Наче якась сила мене туди тягнула. Зате вже тепер знаю… Що знаю? Властиво, нічого. Хіба те, що Лесета таки є. А розказувати – то ніхто й не повірить. Скажуть, що я божевільний».