В саду бавилася принцеса Мілена з котиком Лусиком. Вони бігали, бавилися в хованки і обоє сміялися. Так, так, обоє, Лусик також сміявся. Фрута готова була поклястися, що вона бачила й чула, як Лусик сміявся. Фрута дивилася за ними, потім запевняла всіх, що таки незмигно дивилася, і… І що?

          Раптом Мілена по-змовницьки підморгнула Лусикові – і вони побігли. Побігли, побігли, ховаючись по заростях і по тінистих алеях. Побігли далеко, аж до водограю, туди, куди Мілені без супроводу ходити не дозволялося. Не дозволялося! А хто посмів їй, принцесі, щось не дозволяти? Потім вони звернули на ледь помітну стежину і замаскувалися в кущах.

          – Лусику, – тихо сказала Мілена, – ми з тобою сховалися від тієї видри. Нехай тепер нас шукає. Я ладна побитися об заклад, що вона нас не знайде. Ми з тобою молодці. Тепер будемо сидіти тихенько. Нехай вона нас шукає. Шкода тільки, що я на кухні не прихопила нічого їстівного.

Дівчинка засміялася і сіла на траву. Мурлусик вклався до неї на коліна, трохи помуркотів та й заснув, бо таки добряче набігався. Кругом було тихо та любо. Тільки птаство, ніким не наполохане, щебетало собі, насолоджуючись само своїм щебетом. Мілені здалося, що вони з Лусиком потрапили на безлюдний острів чи в якусь незвідану казку.

«Отак, мабуть, і казки народжуються, – подумала дівчинка. – Треба буде у няні спитати, чи так воно».

А потім замріялася про щось далеке і незвичайне.

          Раптом щось в кущах зашурхотіло – і блимнули зелені очі. Мілена не злякалася. Її важко було злякати. Їй просто цікаво стало. Вона зачаїлася і уважно роздивлялася по кущах.

          – Киця! Лусику! Киця!

Лусик зіскочив, наче й не спав зовсім, і кинувся до кущів, звідки блимали гострі зелені очі. Лусик зрадів, здивувався і сам не помітив, як заговорив людською мовою.

          – Мамо! Мамусю! Як ти мене знайшла?

          – Знайшла, – почувся тоненький дитячий голосок. З кущів вийшла триколірна породиста кішка, охайна, доглянута, з пишним хвостом. Вона недовірливо косувала на Мілену. Лусик перехопив той погляд.

          – Ти її не бійся. Це принцеса, моя господиня. Вона добра і любить мене.

          – О, ти ще маленький і дурненький. Ніколи не вір тим принцесам. Вони підступні. Побавиться з тобою, а потім, як набридне, без жалю викине тебе на смітник.

          – Ні, Мілена не викине. Вона любить мене.

          – Ну, дивися.

          – Мамо, і ти могла б з нами тут жити. Тут гарно і ситно. Я попросив би принцесу. Вона погодиться.

          – Ні, синочку. Я не можу. У мене вдома дітки лишилися. Вони ще маленькі і потребують мого догляду. Я просто хотіла знати, як ти тут. Бо я знала, куди тебе взяли. Ну, я побігла.

Зачудована Мілена дивилася на двох котів, на маму і на сина, і ніяк не могла отямитися. Як? Кіт розмовляє! Зовсім, як людина. Принцеса ще такого не чула. У казках няня про таке розказувала, але ж то були казки. А тут… Лусик повернувся до Мілени і знесилено опустився на траву.

          – Мама, – промуркотів кіт і заплющив очі.

          – Чекай, Лусику, не спи, – заворошила його Мілена. – Чому ти мені не казав, що ти вмієш розмовляти?

– А навіщо було казати? Майже всі коти вміють розмовляти. Вони вчаться від своїх господарів. Просто про те ніхто не знає. І ти, будь ласка, нікому про те не кажи.

          – А чому? Чому? Нехай би люди знали, які ви розумні.

          – О, ти тільки покажи людям розмовляючого кота. Вони ж його замучать. Дослідження всякі, обстеження. Ні, краще не треба. Я вже те знаю. У мене товариш був. Відкрився людям, що він розмовляє – то мав потім. Так я й не знаю, де він зараз.

          – А ти розумний, Лусику.

          – Ще б пак! Був би я дурнем, то хіба ж би мене взяли до королівського двору?

 

          А в королівському палаці метушня. Прибігла заплакана Фрута і сказала, що пропала принцеса.

          – Як пропала?

Королева була на межі втрати свідомості. – Ти ж мала за нею дивитися.

          – Я й дивилася.

          – І що?

          – Я дивилася, дивилася, а вона зникла.

          – А ти її шукала?

          – Шукала і кликала. Нема.

          – Може її викрали? Може викуп за неї вимагатимуть? Кажуть, що таке буває.

          – Може.

          – А до неї ніхто не підходив? Ніхто з нею не говорив?

          – Підходив.

          – Хто підходив?

          – Садівник Григорій.

          – І що казав?

          – Не знаю. Я не дослухалася. Щось там про троянди.

          – Ет, дурня.

Покликали садівника Григорія, запитали, чи не запідозрив він чого, розмовляючи з принцесою.

          – Та ні, нічого. Дівчинка була спокійна, бавилася з котиком. А що трапилося?

          – Принцеса зникла.

          – Зникла? Куди ж вона могла зникнути?

Королева плакала, всі інші знизували плечима.

          – Не панікуйте. Думаю. Нічого поганого з дівчинкою не сталося. Принцеса забігла кудись тай бавиться собі. Замість того, щоб хлюпати носами, пішли б краще в сад та пошукали б її гарненько. І я піду. Я знаю всі найпотаємніші куточки саду.

Всі вже ладні були йти на пошуки принцеси, як відчинилися двері – і на порозі стала задихана Мілена з Лусиком на руках.

          – Фрукто, ти куди пропала? Ми з Лусиком шукали тебе та й шукали.

          – Так хто пропав? – засміявся Григорій.

          – Фрукта пропала. Вже час іти додому, а вона зникла.

Королева витирала очі, а всі інші посміхалися. Мілена дивилася на всіх невинними ангельськими очима. Першою оговталася королева.

          – Мілено, твої витівки заледве з розуму нас не звели.

          – Отаке! Фрукта зникла, а ми з Лусиком винні! У неї спитайте, де вона була. Ми її по всьому саду шукали. Вже думали, що її злий дух поцупив.

          – Що за слово таке – «поцупив»?

          – Нормальне слово. І для Фрукти якраз годиться.

          – Ти вже цілком доросла, а тобі все пустощі в голові. Незабаром вже про заміжжя час думати, гідного принца тобі за нареченого вибирати. А ти все ще, як маленька.

          – Заміж за принца? Нізащо!

          – Отакої! А чого ж так? Звісно, зараз ще рано, але мине час – і треба думати. Всі принцеси рано чи пізно виходять заміж. І ти вийдеш. І неодмінно за принца. Так вже заведено.

          – Коли ж всі вони якісь дурні або ж ніякі вкрай.

          – Який сором! Хіба ж можна таке казати? Всі дурні! Фі, Мілено. Я в твоєму віці такого не казала.

          – Ну, якщо не всі дурні, то половина з них. Консер – дурень, це всі знають. Горвань – грубий і неоковирний. Фрід два слова до купи не зліпить. Якби мені довелося вибирати нареченого, то я вибрала б Григорія.

Всі засміялися.

          – Чого ви смієтеся? Трохи старший. То що? Скільки тобі, Григорію?

          – 22…

Григорів знітився і почервонів. Він боявся потрапити в немилість до королеви.

          – Це нормально. Чоловік має бути старший. З Григорієм, принаймні, є про що поговорити. Ну, Григорію, візьмеш мене за дружину, коли я підросту?

          – Принцесо, я простолюдин.

          – То й що? Гляди, щоб ти не оженився з іншою.

Всі посміхалися. Лише королева насупила брови.

          – Це, Мілено, вже навіть не смішно. Досить, принцесо. Твої пустощі втрачають решту здорового глузду. Пора дорослішати. Думаю, Фрута тобі допоможе у всьому розібратися та й поміняти декотрі твої міркування. Няня Марія таки вже стара. Та й простолюдинка. Що не кажи, а це суттєво. Тепер я бачу її згубний на тебе вплив.

Очі Мілени блиснули.

          – Моя няня хороша. А Фрукта зануда і мимра. Я і не подумаю її слухатися.

Фрута закипіла від злості. Вона прикривала віями очі, щоб ніхто не помітив у них недоброго відьомського блиску.

«Ну почекай, Жаблена, – думала Фрута. – Ти ще пошкодуєш, що зі мною зачепилася. Я тобі все пригадаю. Ти ще поплачеш. Ой, поплачеш».

          – Послухай, Мілено, – гарикнула королева. – Коли будеш так себе поводити, я тебе у вежу замкну. Посидиш – то й порозумнішаєш.

          – Чуєш, Лусику? Нас з тобою у вежу замкнуть. Ото весело буде. Ти будеш мишей ловити, а я буду пісні співати. Та не ті пісні, що їх співають принцеси в супроводі клавікордів, а ті веселі пісні, котрих я навчилася від кухарок. Ото весело буде, а головне – не буде з нами отієї осоружної Фрукти.

          – Даремно ти так думаєш. Я Фруту з вами замкну. Вона теж винна, що такого переполоху наробила. Так що Фрута буде з вами. Буде тебе виховувати і на розум наставляти.

          – О, це добре. Тоді буде ще веселіше. Я її з вежі скину. Чуєш, Фрукто? Не погоджуйся, бо тут тобі і гаплик буде.

          – Фі, Мілено! Що за слова! Гаплик! І де ти таких слів навчилася? Ти, Фруто, її зовсім не виховуєш. І як можна бути такою жорстокою? З вежі скину! Ти собі уявляєш?

          – А що я такого сказала? Скину Фрукту з вежі от і все. Можна подумати, що за наказом мого батечка короля нікого з вежі не скидали.

          – Так то ж були злочинці.

          – Але ж вони були живі люди. А я… І зовсім я не жорстока. Я потім буду за нею плакати. Але ж я не винна, що вона така осоружна.

«Ти дивися, як те дівчисько розперезалося, думала Фрута. – Гаплик буде! І придумала ж таке! Це ми ще побачимо, кому з нас гаплик буде».

І вже навіть не прикривала блиску своїх недобрих очей.

          Ні, Мілена не була жорстока. Вона просто блазнювала. Та розгнівана королева того не розуміла.

          – Іди звідси, негідне дівчисько.

          – І у вежу ніхто не буде мене замикати?

          – Ні. Поки-що.

          – Живи, Фрукто, далі. Тільки не будь такою занудою, – сказала Мілена та й побігла, тримаючи на руках Лусика та наспівуючи якусь веселу пісню.