Задумався старий. Довго думав і нарешті сказав:
– Справа нелегка, та спробуємо щось придумати. Я теж не ликом шитий. За свої роки, за свої довгі роки чогось-таки навчився. Що ж, Горпино, поборемося. На твоєму боці зло, а на моєму добро. Добро переможе.
– Я не розумію, для чого їй мої хлоп’ята.
– Своїх дітей немає, то на чужих злакомилася. Хоче мати їх за своїх. А виростуть, думає собі, – помічниками будуть.
– Господи! Хіба таке можливе?
– Ну… Пробує. Всім, хто до неї потрапляє, вона дає напитися забувай-трави, щоб вони забули, хто вони, якого роду, хто їхні батьки.
– То мої хлопці…
– Цілком можливо, що вони не зможуть згадати, хто ти такий. Та хоч те добре, що живі.
– І що ж робити, щоб вони згадали?
– Треба напоїти їх згадай-травою.
– А така є?
– Є. у природі, Степане всяке зілля росте. Зараз я її заварю.
– І вони згадають?
– Згадають. Тільки ще треба якось до них добратися. Казали мені, що, коли стара йде з дому, то ховає ворота.
– Як ховає?
– А так, що замасковує їх суцільною зеленою стіною. Як і весь її паркан. Тільки паркан має таку особливість: він росте.
– Як росте?
– А так, що не можна через нього перелізти. Ти лізеш до верху, а паркан росте і стає все вищий та й вищий. Так що через нього не можна перелізти.
– То як же мені добратися до моїх дітей?
– Не панікуй, Степане. Доберемося. З нами хрест і сила Божа. Супроти зла завжди стає добро. Заварю я ще подолай-траву. Не може такого бути, щоб ми ту бісову личину не подолали.
– Мені б дітей моїх порятувати.
– Звичайно, діти – то найперше. Але я мислю ширше. Треба зробити так, щоб вона вибралася з нашого лісу і забула сюди дорогу. Бо вона і далі робитиме людям лихо.
– Не знаю, чи вистачить у нас хисту та сили супроти такого зла. Мені б моїх дітей якось…
– Все. Пішли. Пляшечки з цілющою травою, свячена сіль і свячена вода. Та ще молитва на устах. І це уся наша зброя.
– Малувато.
– Достатньо.
Підійшли до зеленого паркану.
– Глухо. Ніде ні шпаринки.
– Отож-бо й воно.
– А якось прорубати?
– Та то не просто зелень. Зеленню замаскований твердий мур. Та ще ж до всього скріплений чарами відьомськими. Як ти його прорубаєш?
– Що ж робити?
Доки вони отак радилися, раптом почули радісний крик, і Миколка, щасливий і заплаканий, кинувся до батька.
– Сину, – і собі просльозився Степан. – А де інші діти?
– Там. За парканом. Баба Яга чимось їх напоїла, і вони, як заморочені. Все забули. Мене навіть не впізнають.
– А як ти, сину, вибрався з-за того паркану?
– Мені кроти допомогли. Вони лаз попід парканом прорили.
– Оце так!
– Я й братиків кликав. Хотів і їх вивести. Та вони не захотіли. Дивилися на мене і наче нічого не розуміли.
– Може й не розуміли… Доведеться тобі, Миколко, ще раз туди пролізти.
Хлопчик заплакав.
– Ой, страшно. А я так зрадів, що вибрався. А тепер… Знову туди?
– А братики? Невже ти хочеш, що ми їх тут покинули?
– Я ж хотів їх забрати…
– А нам туди можна пролізти?
– Ні, ви не пролізете. Це тільки для дитини.
– То таки доведеться тобі. Йди, сину, не гайся.
Напій братиків із тих пляшечок – і вони все згадають.
– А як Баба Яга повернеться?
– Будемо сподіватися, що не повернеться. А коли що – то ми її тут затримаємо. Вона біля нас неодмінно затримається. Іди, сину.
І хлопчик пішов. З тривогою чекали Степан і Лашта, коли нарешті вийдуть діти. Прикро їм було, що вони, чоловіки, не можуть їм допомогти, а змушені були все скинути на Миколку, ще зовсім малого хлопчика. Стояли і чекали. І це було нестерпно.
– Молись, Степане, – сказав Лашта. – І я теж буду молитися. Бог дослухається до наших молитов. Не за багатство молимося, а за дітей, за їхній порятунок.
Здавалося, що час тягнеться довго. Та це лише так здавалося.
– Чекай, Степане, це тобі так здається. Доки Миколка малих зіллям напоїть, доки виведе їх. Вони ж ще зовсім малі. Їх ще якось умовити треба. Миколка ще ж і сам невеличкий.
– А що, коли вона повернеться? Що тоді?
– Будемо сподіватися, що вона так швидко не повернеться.
– Чекай. Тихо. Ідуть!