Довго отак блукав, доки натрапив на слід свого середнього сина. А таки натрапив. І той порозумнішав. Важко працював, та без шматка хліба не був. Вже й дівчину нагледів. Збирався женитися.

          – Не кличу вас, тату, до себе, бо ще не маю куди кликати. А з часом, коли розживуся, покличу вас, щоб вашу старість доглянути.

          – Дякую тобі, сину, за хліб, за сіль і за добре слово. Але мушу я ще до молодшого сина звідатися. Тільки не знаю, де його шукати.

          – Чув я, тату, про одного несусвітнього ледаря. Сидить він на березі річки, біля нього торбина з сухарями, та йому ліньки ті сухарі розмочити. То так і вмирає з голоду. А може й помер вже. Думаю, що то і є наш Іван.

Заплакав тут батько. Шкода йому свого безпутнього сина. Бо ж таки син. Взяв харчів, сякий-такий одяг, не для себе, а для сина, що десь, напевно, вже обносився, та й рушив у дорогу. Довго йшов чи не дуже, обшмульгався, черевики свої геть стоптав, а таки знайшов свого безталанного ледачого сина. Худий, блідий, обшмульганий, голова його закудлана, ледве теплий він від холоду і голоду. Сидів із заплющеними очима, нічого не чув і не бачив, приготувався до найгіршого, до смерті. Змія, відчувши, що це її здобич, тихцем підкрадалася до хлопця. Могла й не підкрадатися. Він і так не бачив її, бо на світ не дивився. Вже змія хотіла його вжалити – аж тут і батько нагодився. Замахнувся він на змію костором.

          – Ти що, гадюко? Зовсім сором втратила? Хочеш напасти на немічного та недужого?

І гадюка відповіла йому людською мовою.

          – Сором втратити, кажеш? Ха-ха! У мене його ніколи й не було. Ти ж бачиш, яке воно непотрібне ні собі, ні людям. Нащо таке і на світі має жити?

          – А хто ти така, що вирішуєш, кому жити на світі, а кому ні? Іди геть, доки я не огрів тебе тим костором. Це мій син.

          – А-а, то це ти батько того нероби? То це тебе треба було вжалити за те, що ти виховав такого непутящого сина.

Чоловік не на жарт розсердився і замахнувся костуром. Змія зашипіла і зникла. Тоді чоловік схилився до сина.

          – Сину, Іване, подивися, це я, твій батько.

Заледве розплющив очі.

          – Тату, я вмираю.

          – Ні, сину. Тепер я не дам тобі вмерти.

Батько дістав з торби пляшку і дав ковтнути йому цілющого напою, настояного на травах.

          – А тепер з’їж шматок сиру і запий молоком.

Хлопець так обезсилів, що спершу не міг ні жувати, ні ковтати. Та з кожним шматком, з кожним ковтком життя поверталося до нього. Був ще зовсім молодий. Риби в річці було видимо-невидимо. Хоч руками її лови. Батько – чоловік бувалий. У всяких оказіях бував. Змайструвавши з очерету своєрідний черпак, умудрився виловити кілька чималих рибин.

          – Живемо, сину. Зараз ми рибу запечемо – і буде у нас королівська вечеря.

Розклав вогнище, запік рибу,  ще сякий-такий харч у торбі знайшовся. Іван дивився на світ наче не своїми очима, та поступово приходив до тями. Повечерявши, батько сказав:

          – Не даремно мене змія хотіла вжалити. Не даремно. За тебе, сину. Що виростив тебе таким ледачим і не привчив ні до якої роботи. Ти, сину, то мій тяжкий гріх. Любив тебе, леліяв, беріг від всякої роботи – і от що з того вийшло. Підемо додому і почнемо життя спочатку. Спробуємо. Ти ще молодий. Тобі ще все під силу. Ще можеш заново вчитися жити. Шкода тільки, що я вже такий старий. Не знаю, чи встигну тебе чогось навчити. Спізнився я. Дуже спізнився. Правда й те, що життя тебе чогось таки навчило. На те сподіваюся. А зараз, хлопче, гайда у воду. Змиєш бруд і з душі, і з тіла.

          – У воду? – пересмикнув плечима. – Вода холодна.

          – Нічого. Зате чиста.

Робити нічого. Мусив Іван купатися. А потім згадав, як колись плавав і пірнав – та й зовсім повеселішав. До місяця обсихав, а потім дістав йому батько чистий одяг.

          – Як на світ народився, – сказав хлопець.

          – Дав би то Бог, щоб народився. Заново. А зараз лягай спати, відпочивай, а завтра зраненька й рушимо додому. Скрізь, кажуть, добре, а вдома найкраще.

Вклалися горілиць. Над ними було небо, погідне і лагідне. На ньому висвітився чумацький шлях, по котрому колись ішли три царі, щоб повитати і обдарувати новонародженого Ісуса Христа.

          Хлопець відразу заснув і спав, як по купелі, а батько ще довго не спав, і все думав, думав, як воно там на небі і тут на землі.

          Ще сонце не встало, як батько розбудив Івана.

          – Вставай, сину. Дорога не близька.

Іван, накритий батьковою одежиною, тремтів від холоду.

          – Ще рано, – занюняв, як мала дитина.

          – Рано – не буде пізно. Вставай.

          – Так холодно, – сказав хлопець та й накрився з головою.

          – Розніжив я тебе, сину. Моя вина.

Та Іван нічого не чув. Накрився з головою і захропів далі. Батько розсердився і став на нього гримати.

          – Вставай, лежню. Бачив би ти, як живуть твої брати. Бо сказано: хто дбає, той і має. А ти перевівся на нінащо. А який парубок був. Як ружа. Любо було глянути.

Та Іван його не чув. Вранці йому особливо солодко спалося. Не витримав батько, зачерпнув холодної води та й вихлюпнув на свого ледачого сина. Той звереснув, зірвався на рівні ноги і заледве не плакав.

          – Тату! Ну чого ви? Мені так добре було, коли я був без вас.

          – Дуже добре було! Ти вже майже на тамтому світі був. А все через лінь свою. Де ж таки? Лінь було сухар розмочити. Ледацюга!
А тут і змія звідкись виповзла.

          – Я казала, що то моя здобич, – зашипіла. – Ну дай мені його вжерти. Це ж так просто. І ти не матимеш мороки.

          – Згинь! – гарикнув батько. Замахнувшись на змію костуром. Змія зникла, та по якімсь часі знову висунула голову з-поміж каміння.

          – Не розумію тих людей. Я ж хочу, як краще.

А Іван сидів, натягнувши на себе батькову одежину, і тремтів від холоду.

          – Чого сидиш? Вмивайся та й будемо снідати.

          – Вмиватися? Та нізащо в світі! Вода холодна. Бррр!

          – Ну і розпустив же я тебе. Гріх я буду мати, що виховав таке казна-що. То йди вже хоч снідати.

Снідати – це добре. До того хлопець був мастак. А тут вже й вогнище горіло.  Риба пахла так, що звірі з хащів на той запах виходили. Тільки наближатися не сміли. А поснідавши, хлопець був не проти знову вкластися на сонечку, що вже стало і взялося гріти все живе на землі.

          – Ні вже, лежню. І не думай. На мене вдома робота чекає. А я тут з тобою бавлюся. Та вже мушу. Чого не навчив змалку, то мушу хоч тепер вчити. Та чи ж то вдасться? Вставай і ходімо. Дорога далека.

Зітхнув Іван і встав. А що мав робити? Чого доброго, батько ще костуром потягне. Він може. Правда, на собі Іван того костура не пробував. Батько його ніколи не бив. А його братам не раз діставалося. Тоді Іван над ними підсміювався. А зараз йому не до сміху було.