Аж гульк – два лицарі в повному лицарському обладунку стали посеред кімнати, а за ними чоловік у короні і в королівських шатах. Звідки вони взялися? Не знати. Король заговорив, не дуже притишуючи голос.

           – Чого ви стали, вірні мої лицарі? Будіть його, і нехай він іде з нами. Орелія його чекає.

           – Не можемо, Ваша Величносте.

           – Чому не можете? Ви найсміливіші і найвідважніші – і не можете?

           – Щось нас не пускає. Щось зупиняє нас.

           – Які дурниці! Ось я піду, якщо ви такі олухи.

Але ступив кілька кроків – і теж зупинився.

           – Ось тут межа. Далі не можна.

           – Що за маячня? Мені все можна. Я – король.

Але далі король не міг зробити й кроку.

           – Ваша Величносте, ми в іншому часі, в іншому вимірі. У них тут свої закони, писані і неписані. Доведеться відмовитися від цієї затії.

           – Ти? Мені? Таке кажеш? Та я тобі…

           – Вдома, королю, вдома. Бо тут ми ні над чим не владні. Треба було брати з собою нашого чаклуна. Може б він щось розгадав. А ми що? Ми – лицарі. Якщо треба мечем чи списом – мит готові. А тут щось інше. То не лицарська справа.

Тут король заговорив гучніше, на повний голос.

           – Юначе, прокидайся і ходімо з нами.

Та Андрій спав і навіть губаими не поворушив.

           – Чи ти чуєш, юначе? На тебе чекає Орелія.

           – Орелія, – прошепотів Андрій.

           – Так, Орелія, принцеса, дочка моя. Вона сьогодні не змогла до тебе прийти. Її місточок спалили. Вставай та й підемо до Орелії.

           – Орелія, – знову прошепотів хлопець. – Я тебе люблю.

Та й більш нічого.

           – То вставай і ходімо. Що за мана? Спить. Вставай. Я наказую тобі.

Та Андрій спав. Ще трохи потоптавшись на місці, лицарі і король зникли, наче їх і не було.

«Мудрий дід Михтод, – з вдячністю подумала Марія. – Скільки він всього знає».

Тихенько вийшла, щоб і собі трохи відпочити. До ранку ще було трохи часу.

           Не знати, що снилося Андрієві тієї ночі. Не казав нічого. Гайнув кудись з самого ранку. Марія поралася з обідом, а потім збиралася йти до діда Михтода. Тим часом з мандрів повернувся син. Був веселий, очі йому горіли.

           – Знайшов, – гукнув ще з порога.

           – Що знайшов?

           – Книжку. Купив.

           – «Орелію»?

           – Так, «Орелію». Не було. То я замовив. І ось купив.

Марія стенула плечима і на те нічого не сказала. Зварила обід і чимдуж поспішила до свого рятівника діда Михтода.

          Сидячи під грушкою, дід вже чекав її.

           – Заспала ти , голубонько. Сон тобі дався.

           – Ой, і не кажіть.

І розказала дідові про нічних гостей.

           – Що було б, якби не ваша кісочка з трави? Не уявляю. Аж страшно подумати.

           – А що було б? Повели б хлопця у свої незапам’ятні часи. І хто знає, чи повернувся б він додому, чи загубився б десь поміж віками.

           – Аж страшно.

           – Страшно, дочко. Це такі сили, що з ними не кожен здатний боротися.

           – Я Вам така вдячна, що й слів таких не доберу, як сказати.

           – Та що казати? Для того я живу на їй землі, для того Бог мені віку добавив, щоб я людям помагав, щоб на сторожі був.

           – А мій Андрій сьогодні нарешті книжку дістав.

           – Та ну! «Орелію»?

           – Так, «Орелію».

           – І де ж він її взяв?

           – Купив. Замовив – і йому привезли.

           – То слід чекати, що тієї ночі знову принцеса прийде.

           – Мабуть.

           – Це краще, ніж прийшов би хтось інший. Але ти пильнуй. Кісочку з-під подушки забери, бо інакше Орелія до нього не доступиться. А я сьогодні теж ніч не спав.

           – Чого так? Щось боліло?

           – Ні, не боліло. Все думав, як твоїй біді зарадити. Так не може довго тривати. Треба щось робити. Такого у мене ще не траплялося – от і думав.

           – І що?

           – Придумав таки.

           – І що ж Ви придумали, мій рятівниче?

           – Порадився з зірками, погортав мудру книгу – є в мене така – і тепер знаю. Вихід є. Коли прийде принцеса, треба так зробити, щоб у тебе зосталася якась її річ. Ну, скажімо, стрічка, хустина чи хоча б квітка з її віночка. Тоді ми зможемо перевести її в наш час.

           – І що тоді?

           – Та нічого. Стане вона, як проста наша дівчина, і твій син зможе одружитися з нею, а я зароблю шишку з весільного короваю. Отак гарно і весело закінчиться та історія. Але обов’язково треба щось від принцеси.

           – Хай Вам Бог пошле здоров’я, діду Михтоде.

           – Не завадило б. Від здоров’я ще ніхто не відмовлявся.

          Книжка лежала, як і попередня, на столику біля Андрієвого ліжка. Андрій ліг спати спокійний і умиротворений. Посміхався до місяця і, здається, чекав свого доброго сну. Чекала і Марія, сидячи на своєму стільчику в кутку синової кімнати. Чекала зі страхом,  бо такі нічні пригоди були непередбачувані.

«Хто ж прийде сьогодні? – Думала жінка. – Орелія – то не найбільше зло».

Знайомий шелест біля столика обірвав її думки. Ворухнулася книжка – і Орелія, як і попереднього разу, стала на місячній доріжці, постояла якусь мить, а потім кинулася до сонного парубка.

           – Лебедику мій! Місяцю мій ясний! Як довго я тебе не бачила.

           – Орелія!

І сон пронизала його легка усмішка.

           – Я стужилася, спереживалася за тобою, та не змогла до тебе прийти, бо мій місточок спалили.

           – Люба моя! Я так за тобою сумував. Місця собі не знаходив. Я думав, що більше не побачу тебе.

           – Я ублагала батька, щоб він привів тебе до нас. Та він чомусь не зміг. Повернувся сердитий такий. На мене нагримав і на лицарів своїх. Я так і не зрозуміла, чому він не зміг тебе паревести. І як же добре, що я сама нарешті прийшла.

           – Я хочу, щоб ми були разом, щоб ми ніколи не розлучалися.

           – І  я також хочу. Та не знаю, як це зробити. Я забрала б тебе в наш час, та батько боїться мого заміжжя.

           – Дивак твій батько.

           – Знаю, що дивак. Та що я можу зарадити?

           – Тоді що? Ти так і будеш приходити в мій сон?

           – Так і буду.

           – Так не може тривати вічно.

           – Я однак буду твоєю дружиною. Без заміжжя.

           – Так не буває.

           – Знаю, що не буває. Ой, зоря вже сходить. Пора мені.

На плечах у принцеси була вишита золотом хустка. Вона майже зсунулася їй з плечей.  Невидима Марія нечутно підійшла до дівчини і легенько смикнула хустку. Хустка впала.

«От коли б вона тільки того не помітила, тоді ми всі були б врятовані».

І Орелія не помітила. Вона поспішала. Вранішня зоря розгоралася. А коли дівчина зникла, Марія вичекала ще трохи, а потім встала, підняла хустку і довго її роздивлялася.

«Яка дивовижна хустка! Вся вишита золотом. Аж міниться. Тепер таких не носять. Не носять, бо не мають».

Глянула на сонного сина, на вранішню зорю.

«Якось навіть незручно. Як вкрала я ту хустку. Але я її поверну, неодмінно поверну, як тільки та дівчина перейде в наш час. Так буде краще для нас усіх. А без тієї хустки того зробити ніяк не можна. Так казав дід Михтод. А він знає. Вибач мені, принцесо».

          Починався новий день. Починалися нові клопоти. Щоденні і безконечні. Марії не терпілося скорше впоратися та й гайнути в те лісове царство квітів і трав до старого чарівника.

          І от нарешті вона тут. Птаство зустріло її гучним співом, наче добру знайому.

«А може птахи вже мене впізнають?»

А ось і заєць неквапом пробіг перед нею, зовсім не лякаючись.

«Дивина та й годі, – думала жінка. – Я тут вже, як своя».

           А ось і дід Михтод сидить під грушею і щось теше.

           – Здорова була, молодице. Чи будеш відвідувати старого, як у тебе все добре буде?

           – Буду, дідусю, якщо це Вам в радість.

           – Ще б не в радість. Я ж тут живу, як самітник. А за вдачею я і поговорити люблю, і пожартувати. Прийде хтось у потребі, допоможеш – і на тому край. Забувають люди за старого. У них свої клопоти.

           – А я не забуду, дідусю. Ніколи не забуду. Мені здається, що тут мене вже лісові мешканці впізнають: і птахи привітно щебечуть, і заєць не боїться – пройшов, як приручений.

           – Аякже. Вони знають. А добру людину, що кривди їм не зробить, здалека відчувають.

           – Мені здається, що я б і сама тут жила.

           – А що ж? Тут славно. Тільки від людей далеко. Мені спершу тяжко було, а потім звик. Ну що, дочко? Принесла щось?

           – Принесла.

Та й розгорнула принцесину хустку.

           – О, коштовна річ… Розкіш.

           – Мені аж ніяково. Наче вкрала.

           – Без того ми не обійшлися б.

           – Потім я їй поверну.

           – А поки що залиш її у мене. Я над нею трохи почаклую. А ти ще цю ніч мусиш повартувати. Якщо все буде добре, то вранці у вашу хату прийде дівчина. Проста звичайна дівчина. Я не знаю, як вона себе назве, але то буде Орелія. Орелія в новому образі в нашому часі.