Минали роки. Вже давно обжився Степан на новому місці. Острів став квітучим і багатим. Він заманював до себе і купців, і мандрівників. Тут не було жодного бідного, жодного голодного, жодного недужого. Про недужих дбав чарівник Гуль. Тут було стільки дітей, що, здавалося, весь острів тільки їм належав. Зозулястий півень жив і досі. І голос у нього звучав, як колись, потужно і дзвінко. Місцеві півні заздрили йому, та битися з ним ніхто не наважувався – королівський півень, нічого не вдієш. Тільки подекуди сиве пір’я пробивалося. Принц, не дивлячись на заняття спортом, обважнів і розтовстів. Гірко зітхав, та від смачної їжі відмовитися не міг.

          – Це як для солідності, – казав. Він завів собі дружину – довгошерсту породисту кицю, а слідом за ними ходила чимала черідка кошенят: і більші, і менші, і зовсім маленькі. Іноземні посли називали Степана королем гречкосієм. А він не ображався, бо так і є. Зате у гречкосія королівство – повна чаша. А що вже пригостити тут вміють, як ніде. Хто сюди приїде, то й і їхати звідси не хоче. Може й нам доведеться колись побувати у тому благодатному краю. А коли побуваємо, то й вам ще якусь цікавинку розкажемо.