– І що ж це за книжка?

           – Казка якась. На обкладинці принцеса намальована. Я так думаю, що  це принцеса. Гарна така, в розкішному одязі. О, згадала. Книжка називається «Орелія». Либонь, і принцесу так звати – Орелія. Я ще розгорнула і глянула. Бо, як я вже сказала, і сама люблю казки.

           – І що?

           – Зараз згадаю. Починалася якось так… «давно-давно, в незапам’ятні часи, жив-був на світі король». Якось так вона починається.

           – Що ж… Принцеса кажеш? Цілком можливо.

           – Ви мене, діду, лякаєте.

           – Я не хочу, дочко, тебе лякати, але мусиш допильнувати сон свого сина. Цілком можливо, що та принцеса Орелія приходить у сон твого хлопця. Таке буває, що дітям сняться казкові сюжети – і нічого. Але тут зовсім інше. Може бути, що та принцеса закохалася у твого парубка. А якщо ще й він у неї – тоді біда. Тоді може вивести та Орелія твого сина у свої давні, незапам’ятні часи.

           – Ой, лихо мені. А що ж робити?

           – Головне – не панікуй. Кажу ж тобі : добре, що ти  до мене прийшла. Сама ти з тим не впораєшся. Тепер треба допильнувати, чи це так, чи це все я собі придумав. Але пам’ятай: прослідкуєш – сама нічого не роби. До мене прийдеш.

           – Добре. Прийду.

Старий зайшов до хати, за хвилину вийшов і подав жінці пояс.

 – Візьми цей пояс. Він зробить тебе невидимою. Можеш спробувати.

Заперезалася Марія тим поясом – і сама себе не побачила.

           – Я казала, що дід Михтод щось придумає,  – посміхнулася Горпина.

           – Тепер вже йди. І вдома про нашу розмову ні слова. Щоб нічого і нікого не сполохати.

Попрощалися з дідом Михтодом. Стара Горпина вивела Марію на дорогу, і Марія пішла собі, додаючи ногам пругкості. Вечоріло. Їй треба було скоренько впоратися і готуватися до неспокійної безсонної ночі.

          От і сонце сіло. Андрій, повечерявши, скоренько і спати вклався. Марія почекала, поки все вдомі затихло, тоді й сама, заперезавшись незвичайним паском, що зробив її невидимою, сіла в кутку синової кімнати та й завмерла, дослухаючись до рівного дихання сина. Місяць світив як навмисне так, що було видно все, як на долоні. Знадвору не долинало ні звука. Сонна тиша огортала кімнату. Марія ніколи й не думала, що непорушно сидіти, нічого не роблячи, так важко. Ще трошки – і Марія ледве не заснула. Хоч сама себе щипай за ніс.

«Е-е, так не годиться. Так я все на світі проспати можу. Так і не допильную, хто ж то такий баламутить мого сина. А може і справді то дідова фантазія? Може й Орелії ніякої немає? Книжка собі та й годі. Казка. А я сиджу тут і зі сном борюся. Тьху! Потім сама з себе сміятися буду. Та вже треба пильнувати, щоб потім не картати себе. Дід таки щось знає. Он якого пояса мені дав».

Аж раптом порух якийсь. Спершу ледь вловимий. Марія напружилася. На столику заворушилася книжка. І ось з’явилася постава дівчини. Ах, яка то була дівчина! Легка, граційна, в розкішних шатах. Ароматний повів виповнив всю кімнату. Запаморочливий, дурманячий, аж думка наче зачемріла.

«Воно й не дивно, що мого Андрія так перейняло, – подумала Марія. – Молодий ще. Он я стара і то… Пильнувати, пильнувати. Не можна розсіюватися».

А дівчина стала біля ліжка, нахилилася о Андрія і поцілувала його. Марія заледве не скрикнула. Аж сама собі рота затулила. Хлопець поворушився, але очей не розплющив.

           – Орелія! Ти прийшла, ясочко моя, – прошепотів самими лише губами.

           – Я прийшла, соколе мій ясний. Ніяка сила , навіть заборона мого батька, не змусила б мене не прийти. Просила, благала тільки місяця, аби світив. Яким довгим видався мені цей день. Гості, прийоми, пусті розмови… Ах, як все це нудно. Поглядала на небо і все чекала, коли вже нарешті той місяць зійде.

           – Орелія!

           – А ти чекав мене, мій любий?

           – Чекав. Дуже чекав. І думки іншої в мене не було. Про тебе тільки й думав.

Марія не могла повірити, що це говорив її син, її Андрій.

«Еге-ге. Треба щось робити. Ця дівчина і справді легко виведе його з дому і поведе, куди захоче. І він піде за нею. Тепер я бачу, що піде, куди вона скаже».

          Такі розмови між закоханими точилися аж до ранку. Звичайні розмови двох закоханих. Що їх передавати? Хіба передасиш? Слів забракне. Андрій ніразу не розплющив очей. А дівчина… Вона стояла біля нього, сиділа обіч нього не стільчику, нахилялася до хлопця, гладида його і цілувала. А він сонно ворушив губами, і говорив, говорив найпестливіші слова. Марія і не підозрювала, що їх стільки знає її син. Так тривало аж до ранкової зорі. Дівчина попрощалася, підійшла до столика і зникла. Андрій задихав рівно і спокійно. Заснув міцно і очевидно, без снів. Марія встала, тихенько, щоб не скрипнув ні стілець, ні підлога, прочинила вікно, щоб розвіявся дурманний аромат, залишений принцесою, потім тихенько зачинила вікно, підійшла до столика, з острахом доторкнулася до книжки.

«Вона в тій книжці живе чи через неї приходить зі свого часу?»

Взяла книжку в руки, погортала, потрусила.

«Нема нічого. Тільки малюнок на обкладинці. Гарний малюнок. Видно, справжній художник малював. А що коли?.. Правда, дід Михто казав нічого самій не робити…»

Але спокуса була надто велика. Марія взяла книжку, вийшла з нею на кухню, кинула її у плиту та й спалила.

           – Все. Нема місточка. По чому ти тепер прийдеш, принцесо Ореліє?

І раптом їй стало страшно.

           – Що я наробила! Мабуть, того робити не треба було. Що буде, коли Андрій похопиться? І чому я не послухалася старого?

 Та встало вже сонце і треба було братися за якусь роботу. Найперше треба було готувати сніданок. Після безсонної ночі руки і ноги були важкі, та це були Маріїні повсякденні клопоти.

          Вийшов заспаний Андрій. Нічого не сказав. Глянув на матір та й пішов умиватися.

«Ще не похопився, – подумала Марія. – Що ж буде, коли похопиться? Треба скорше до діда йти і все йому розказати. Щоб біди якої не було».

          Скоренько впоралася та й побігла до діда Михтода. Боялася, що доведеться діда будити, а він вже з лісу йшов, несучи цілий оберемок запахущих трав.

           – Здорові були, діду.

           – І ти будь здорова та дужа. Бачу, тобі мої грушки засмакували, що так рано прибігла.

           – Засмакували, дідусю. Таких грушок ні в кого нема.

           – А щоб ти знала, що таки й  нема.

          Сіли під грушкою. Дід виніс запахущого чаю і кусок паляниці.

           – На, підкріпися. Бачу, що всю ніч не спала і не їла зранку. Так не можна, бо з сил спадеш. А сили тобі ще ой, як потрібні.

           – Ой, не спала, дідусю. Так спати хочу, що мною вітер хитає. А не їла… Бо хіба ж до того?

Та й розказала все, що бачила тієї ночі. І за книжку призналася. Вислухав її дід Михтод уважно, а потім сказав:

           – Так я і думав. А от що книжку спалила – то ти зробила зле. Казав же я тобі: нічого не роби, не порадившись зі мною. А тепер хлопець буде собі ламати голову та думати, що йому робити. І хто те зна, що він придумає. Та й Орелія просто так від нього не відступиться, якщо вже він запав їй в душу.

Марія заплакала.

           – А того не треба. Що плакати? Ось іди до мене в садок. Там є сухе сіно. Лягай та й поспи годину-другу, щоб вдома уваги до себе не привертати: чого, мовляв, господиня спить серед дня. А тобі ж і наступну ніч пантрувати.

Не сперечалася. Пішла та й лягла. І як же ж їй добре спалося на тому сухому сіні. І які ж далекі і теплі сни їй снилися. Ні, дід Михтод певно-таки чарівник. Добрий чарівник.

          Коли прокинулася, то побачила, що дід Михтод вибирав довгі і міцні стебельця трав і заплітав їх у довгу і тугу кісочку. Зав’язавши кінці кісочки, щоб вона не розпліталася, віддав її Марії.

           – Візьми і поклади під подушку свого сина. Ми з тобою не знаємо, хто до нього прийде тієї ночі. Може, Орелія, а може… Ця трава нікому не дасть підступитися до нього. А тепер іди. Я тут за тебе молитися буду. І за твого сина також. Бо я не відьмак якийсь, а поставлений Богом на землі для допомоги людям, для захисту їх від усього лихого.

          Прийшла Марія додому – аж тут син її зустрічає. Неприбраний, неголений, голова закудлана, очі горять, весь, як несамовитий.

           – Мамо, де моя книжка?

           – Яка книжка, сину?

           – «Орелія». Та, що  в мене на столику лежала.

           – Не знаю. Сам бачиш, я щойно прийшла.

           – Де моя «Орелія»?

           – Може, хто взяв почитати.

           – Хто смів взяти мою «Орелію»?

           – Заспокойся, сину. Це ж казка. Гарна книжка, я бачила, але ж казка. Ти вже дорослий. Що за біда, зо казку хтось взяв почитати?

           – То не казка, мамо, то…

Та й подався з хати. Марія пополотніла.

«Куди ж він пішов? Де ж він буде шукати свою «Орелію»? Ой, дурна я, дурна!»

          Андрій повернувся пізно ввечері. Понурий, такий, наче у нього сталося велике горе. Ні з ким не розмовляючи і не вечеряючи, ліг спати.

«Не знайшов книжки, – подумала Марія. – Хто ж то йому сьогодні присниться?»

          Дочекалася, доки всі вляглися, заперезалася поясом і сіла на своє місце у синовій кімнаті. Тривога виповнювала її. Що ж буде? На дідову траву надіялася. Бо на себе що? Що вона може? І місяць світив якось не так, як завжди. Здавалося, він комусь по-змовницьки підморгував. Кому –  того Марія не знала. Не їй же. Ні, не їй…