– А що це означає, що панна Лесета подарувала мені свій перстень?

– О, юначе, це велика честь. Не часто і в колишні часи удостоювався хтось такої честі. Таке право треба було виборювати на лицарських турнірах. Так що вважай, що тобі пощастило. Відтепер ти лицар панни Лесети.

– І що я маю робити?

– Тепер ти маєш захищати панну Лесету від її ворогів.

– А хіба у панни Лесети є вороги?

– О, вороги у кожного є: чи явні, чи скриті.

– А які ж вороги у панни Лесети?

– Ну… Всякі. І колишні, і теперішні.

– А як же я маю захищати панну Лесету, коли я не маю лицарського обладунку: ні кольчуги, ні щита, ні меча, ні бойової сокири.

– Ну, того добра у нашому замку вистачає. А ще ти можеш захищати панну Лесету словом.

– Словом?

– Так. Слово – це дуже дієвий захист. Сам знаєш, скільки всякого, і доброго, і не дуже, виплітають про панну Лесету та наш замок у вашому світі. Панна Лесета дуже болісно це переживає. От і маєш нагоду прислужитися панні Лесеті.

– Та я…

– Краще не кажи нічого. Нехай тебе Бог боронить від зайвих клятв і від порожніх слів. От повернешся у свій світ – а там життя покаже.

– У свій світ? А я хіба не…

– Ти у своєму світі, але ця ніч і цей день наче випали з твого життя.

– Я тільки не розумію, як я міг так заснути.

– Це вже Лесета подбала. Ти виглядав дуже втомленим і приголомшеним. Це могло негативно вплинути на твій розум. Було просто необхідно, щоб ти заснув. А я біля тебе наче за сторожа, щоб ти часом до дверей не поткнувся та не порушив оту… Як її?

– Сигналізацію?

– Так, сигналізацію. Бо нащо нам потім клопоти? Вони нікому не потрібні. А так почекаєш до ночі та й підеш собі. А коли захочеш, то ще зостанешся.

– Я б зостався, та мене певно вже шукають.

– А мабуть, що шукають. Та тут тебе ніхто не знайде, бо ж зачинено.

– Якщо так, ваша світлість, то з вашого дозволу я трохи щось перекушу. Я тут запасся. Можу й вас пригостити, коли ваша ласка.

– Дякую. Але тепер ми такої їжі не вживаємо. А було колись… О, колись було…

Степан розклав свої канапки та й добряче-таки до них приклався.

«Якщо я хочу їсти, то я живу, – резюмував хлопець. – Он граф вже нічого не хоче».

І почувши сміх, похопився:

«Ох, як зле, коли ти весь на виду разом зі своїми думками».

Закінчивши свій сніданок, хлопець повторив своє прохання.

– Я хотів би все-таки почути історію панни Лесети. Якщо можна. А ще собі подумав… А чому би вам мені не показатися? Я ж бачив панну Лесету – і нічого. То хотів би побачити і вас, якщо ми вже приречені бути разом цілий день.

Вельможа зітхнув.

– Воно було б добре. І розмова, як ти кажеш, у нас жвавіше точилася б. Але не можу я нікому на очі показуватися. Бо я непрощений. А треба тобі знати, що, коли непрощений, то страшний, дуже страшний.

І граф знову зітхнув.

– А хто пана мав би простити? – дозволю собі спитати.

– Дочка моя, Лесета.

– А вона не простила?

– Ні. І досі не простила. Віки пройшли, а вона й досі жаль на мене має. Вже просив її, благав. Та де там! Мов не чує. Не відповідає нічого на мої благання, жодним словом, жодним порохом. Мов нема мене зовсім.

– За що ж вона так на вас?

– Отут і починається історія Лесети. Або легенда. Як хочеш. Але так було насправді. Лесета у нас з графинею єдиною донькою була. Ніжили ми її, леліяли, як найтендітнішу квітку. Тішилися нею. Та й було чим тішитися. Сам бачив, яка вона гарна та пишна. Це тепер. А колись… Та що там казати? Сватали її і заморські князі, і герцоги, і навіть принци. Та ми не спішили їй світ зав’язувати.

– Молода ще. Нехай погуляє.

А воно так і не зовсім так. Впав в око нашій Лесеті лицар один. Юрієм звався. Що гарний – то правда, що й сміливий та хоробрий – теж правда. Рівних йому не було серед лицарства. Єдине, чого йому бракувало, – то знатності. Простого роду був. А якщо вже простого роду, то, ясна річ, графу з таким родичатися не гоже. Всі б на сміх підняли. Хоча графиня не від того була.

– Звінчаймо, – каже, – нашу доньку з тим лицарем, якщо вони люблять одне одного.

– А родовід? А герб наш?

– Наш герб у нас і залишиться. А родовід… Що з того родоводу, якщо наша Лесета буде нещаслива?

– Чому це вона буде нещаслива? Видамо її заміж за князенка чи й за принца – та й буде їй і шана, і повага. І багатство.

– А любов?

– Покинь ті жіночі теревені. Любов! Буде багатство, буде пошана – буде й любов. А то видумуєш казна-що. Любов!

– Дивися, мій пане. Ти в сім’ї голова. Але наша Лесета не така. Багатством її не спокусиш, родоводом її не улестиш. Дивися, щоб біди якої не було. Любить вона того лицаря.