«Вродлива освідчена дівчина за рішенням королівського правосуддя замкнена у королівській вежі і може там просидіти до кінця своїх днів, якщо не знайдеться хлопець чи чоловік, котрий погодиться взяти її за дружину. Є одна засторога: ця дівчина – відьма. Той, хто погодиться з нею одружитися, мусить знати спосіб, як її розвідьмачити».

Фрутелія продовжувала плакати. Почулися схвальні вигуки.

          – Мудра наша королева.

          – І милостива.

          – А таки треба би було відьму стратити. Заледве нашу принцесу не згубила.

          – Молода і гарна…

          – Але ж відьма.

          – Це ж треба, щоб така краса відьмі дісталася.

          – І все-таки її треба було стратити. Наша королева занадто милостива.

          – Ой, сидіти їй в тій вежі до кінця її днів. Стільки гарних дівчат на світі. Кому захочеться брати за жінку відьму? Та ще й розвідьмачувати її.

          – А це вже доля. Як вона розпорядиться, то так і буде.

Вивели заплакану Фрутелію та й тут-таки забули про неї, бо почався веселий бенкет з танцями та феєрверками. І хоч принцеса була дуже втомлена після пережитого потрясіння, вона танцювала більше за всіх. Була здивована, що Григорій так гарно танцював, наче все життя тільки те й робив.

 

          І потекло життя своєю наїждженою колією. Принцеса змінилася, подорослішала, стала серйозніша. Та інколи в її оченятах стрибали бісики, і вона вдавалася до колишніх пустощів. Тоді няня її припам’ятовувала. Одна вона мала на неї вплив.

          – Вгамуйся, зірочко моя. Це вже тобі не личить. Ти вже наречена.

          – То виходить, що бути нареченою – це дуже нудно.

          – Ну чому нудно, моя крихітко? Тиж любиш свого Григорія? Та й він тебе. Он які букети кожного дня тобі приносить. А тобі… Час і про придане думати.

          – Придане? Нянечко! Що ти! Навіщо Григорію моє придане? Він би тільки на мене дивився з ранку і до ночі.

          – Це зараз так. А колись і про придане спитає.

          – Не спитає, не спитає. А зрештою, чого я маю журитися про своє придане? Тим нехай журиться моя матінка. Це її журба.

          – Знаю, кізочко, знаю. Думаю. Що з приданим все в порядку. Це я так собі сказала, щоб тебе трохи припам’ятати.

          Лусик виріс і став розкішним котом.

          – Якщо ти, Лусику, так будеш рости, то я не зможу носити тебе на руках.

          – Тоді я бігатиму за тобою, як песик.

А якось спитав у Григорія:

          – Послухай, Григорію, то виходить, що і ти тепер мій господар, як принцеса? Виходить, що тепер у мене два господарі?

          – Ні, Лусику, – посміхнувся Григорій. – У тебе і у мене одна господиня – принцеса Мілена. Обидва ми її слуги.

 

Кажуть, що власну долю конем не об’їдеш. Так воно, мабуть, і є. минуло небагато часу, як до королівського двору під’їхав чоловік середніх років. Важко було визначити, яких він статків: ні бідний, ні багатий. Був кремезний, ошатно одягнений, з розумними проникливими очима.

          – Я хотів би побачити ту дівчину, що замкнена у вежі.

Така новина облетіла і вельмож, і прислугу. На майдані зібралося море людей – не протовпишся. Ще б пак! Таке не кожного дня буває. З вежі вивели Фрутелію. Вона зблідла, змарніла, та вроди своєї не втратила.

          – Гарна дівчина, – сказав прибулець. – Я хотів би взяти її за дружину.

          – Але ж вона відьма.

          – Я знаю. Я об’їздив багато земель, бачив багато різних людей, цікавився їхніми звичаями, перебрав багато всяких ремесел. Багато чого навчився. Навчився і відьом розвідьмачувати.

          – То ви чарівник?

          – Ні, не чарівник. Я знався з багатьма чарівниками і дещо він них перебрав. Декотрі охоче зі мною ділилися своїми знаннями, а від декотрих я сам дещо перебирав. А тепер скажи мені, Фрутеліє, чи ти згідна вийти за мене заміж? Розумію, що тобі скрута, але силувати тебе не хочу.

          – Згідна, – тихо, наче вітер прошелестів, відповіла Фрутелія.

          – Голосніше скажи, дівчино, щоб всі те почули.

          – Згідна, – повторила Фрутелія вже на повний голос. Людей на майдані зібралося багато: і прислуга, і придворна знать. Особливо цікавими були жінки. Вони аж на місці тупцювали – так їм хотілося все бачити і чути. Дехто ущипливо зауважив:

          – Згодна! Ще б пак! Вона б і за рогатого заміж пішла, аби у вежі не сидіти все своє життя.

-За рогатого! Таке сказали! Це б їй за щастя. За рогатого їй тільки виходити.

          – Цікаво, як він буде її розвідьмачувати.

          – Побачимо.

          – А ти думаєш, він це робитиме при всіх?

          – Аякже. Він мусить довести, що розвідьмачив її. Міг же знайтися хтось такий, що вихопив би її з вежі, аби разом з нею відьмувати. Ні, таке не пройде.

          – Тихо, тихо. Щось каже.

          – Ти, Фрутеліє. Мусиш мені довіряти. Бо інакше у нас з тобою нічого не вийде. Я велів отут серед майдану розкласти вогнище. Ти зараз роздягнешся…

          – Прямо отут?

          – Прямо отут, Фрутеліє. Іншого варіанту у нас немає. Або… Ти можеш назад повернутися у вежу.

          – Ні.

– Тоді… Ти роздягнешся, я намащу тебе чудодійними мастями, і ти підеш у вогонь. Тебе пекти не буде. Ти будеш неушкоджена. З тебе тільки вийде вся нечисть.

          – Я не вірю тобі. Ти прийшов, щоб мене згубити. Комусь жаль стало для мене і тієї вежі, і того місця, що я там займаю.

          – Фрутеліє, жаль мені тебе. Жаль твоєї вроди молодої, що припала мені до душі. Я прийшов не згубити тебе, а очистити тебе від скверни і взяти за дружину. Мусиш на те погодитися, бо інакше доведеться тобі повернутися у вежу і сидіти у ній все своє життя. Бо хто знає, чи знайдеться ще хтось другий, такий, як я. Це твій шанс вийти з вежі. Якщо хочеш, то і я стану поряд з тобою у вогнище. Лише для того, щоб ти мені повірила. Мені у тому нема потреби, бо я ніколи не відьмував.

Погодилася Фрутелія. А що мала робити? Сміливо увійшла вона у вогонь і стояла там, ясна і усміхнена. Прибулець, озброївшись мечем, пильно стежив за вогнищем. Раптом, коли полум’я спалахнуло найяскравіше, з нього виповзла змія. Чоловік розрубав змію мечем і кинув у вогонь.

          Полум’я погасло. Перед ошелешеним натовпом стояла усміхнена Фрутелія. Вона була така якась світла, не схожа на себе. Їй принесли розкішний одяг, вона одягнулася і сказала:

          – Мені якось так гарно, так сонячно, як ще ніколи не було.

          – А ще краще стане, коли ти зробиш хоч якусь добру справу, ну, от і все. Тепер до сповіді і до шлюбу.

 

          Доки роки пливтимуть собі один за другим, я, випереджаючи їх, розкажу, що ж було далі. Ніяких несподіванок. Все, як і мало бути. Мілена і Григорій побралися, і це була найкраща і найщасливіша пара на землі. А потім Григорій привів свою кохану до неймовірно гарного трояндового куща і сказав:

          – Ці квіти я виростив для тебе, моя Мілена. Я не хотів їх зрізувати. Нехай цвітуть і милують очі не лише нам.

          – Вони прекрасні, – захоплено сказала Мілена.

          – Квіти і справді чудові, – поважно сказав і кіт Лусик.

          Сміявся  день, заповзято дзвеніли коники в траві, а десь поруч снувалася нова казка, цікава і не схожа на жодну попередню казку. Казка може і не про принцесу. А про що? Ну… Всьому свій час. Напишеться – тоді й будете знати.