А Принц подався шукати свій корабель. Питати, коли він знову рушить у плавання, і чи не знайшли моряки собі нового щуролова. Була думка й така:

«А може послати все до лихої матері, як каже Степан, та й не їхати за те море, де на мене чекає невідь-що, а може навіть смерть? Може краще закинути той перстень невідь-куди, подружити з сибірською кицею та й жити собі, як всі коти живуть… А що? Думка не така вже погана. А господар що? А що господар? Хто ж йому винен, що він дурень? А може той перстень комусь подарувати та й самому пожити у розкоші? Ага! У розкоші! Не всі ж такі чесні, як мій господар. Розбагатіє чоловік, а мене, безпородного кота Принца, вижене з дому, щоб не псував йому картину. Якби Степан, той би не скривдив, а хтось інший…» Чомусь муляла та думка. З тією думкою почував себе кепсько.

«Шкода, що я сам не можу з того персня скористатися. На котів він не розрахований. Шкода. Я б…»

Та й покинув ті мрії. Бо що з них?

          Мусив бідолашний Принц і далі ловити щурів на кораблі, робота неприємна і вкрай небезпечна, щоб знову потрапити за те осоружне море. Тільки тепер було йому легше. Його впізнавали. Дехто гладив, а дехто й шматочком смачним пригощав. Та щурів однак ловити треба було.

          Та нарешті плавання скінчилося. Принц знову на суші. Нарешті! Земля під ногами не хитається, голова не чманіє від солоного морського вітру. Тільки тривожні думки не давали спокою.

Не треба було розпитувати, де живе чарівник Гуль. Сам добре знав то місце. Тепер з острахом думав про те, що його там чекає, та вирішив не відкладати: нехай вже буде те, що має бути.

«Не піти? – майнула думка. – А потім все життя знати, що ти – страхопуд? Ні. Піду».

          І зранку, як і тамтого разу, перестрів чарівника на ранковій прогулянці. Той замислено дивився на небо і не відразу кота примітив.

          – Доброго ранку, шановний пане, – привітався Принц чемно. А в самого хвіст аж тремтів від страху. Гуль впізнав Принца і наче аж зрадів.

«Ясна річ, тепер нарешті він зможе зі мною розквитатися. І ловити мене не треба. Я сам прийшов у самісінькі його руки».

          – О, Принц! Привіт, котику. Бачиш, я тебе запам’ятав. Чимось ти мені сподобався. Що, друже? Ти знову прийшов чарівний перстень просити? Даремна справа, котику. Я вже тобі казав.

«Сам знаю, що даремна справа, – подумав Принц. – Бо той перстень у мене».

Так він подумав, але не сказав нічого.

          – Ти знаєш, я тобі вже казав, що я той перстень нікому не довіряю, навіть єдиній доньці своїй.

Якби у котів від подиву могли підніматися брови, то вони у Принца піднялися б на саме чоло.

«Невже не знає? Неймовірно».

          – Та ні, шановний пане. Я не прийшов просити у вас перстень. Я вам його приніс.

          – Приніс? Мені? Перстень? Як приніс?

          – Дуже просто. Власне, не дуже просто. Я знову мусив на кораблі працювати щуроловом, щоб потрапити у ваші краї.

          – Чекай. А де той перстень?

          – У мене. Ось.

І кіт протягнув Гулю вузлик з перснем.

          – Чекай. Як він у тебе опинився? Ти ж не чарівник?

          – Ні, я не чарівник. А як перстень у мене опинився… Це вже зовсім інша історія, яку я вам, вибачайте, розказати не можу.

Гуль стояв і ошелешено дивився то на свій перстень, то на кота.

          – Чекай. А що ж тоді у мене під подушкою?

          – Думаю, пане, що у вас під подушкою порожня коробочка.

          – Коробочка, кажеш? Порожня? Ах, так. Я ж ні разу її не відчиняв.

І Гуль зареготав, б’ючи себе руками по стегнах. Він реготав довго і ніяк не міг зупинитися. Котові трохи відлягло.

«А може обійдеться? Он як сміється».

І теж посміхнувся. Правда, ще не дуже впевнено, але підбадьорливо. А пересміявшись, чарівник сказав:

          – Ну і баламут же ти, коте. Ну і баламут. Ніякий ти не Принц, а справдешній баламут. Рідкісний екземпляр.

А потім спитав:

          – Скажи мені, любий Принце, чи пак, баламуте. Розтовкмач мені, мудрому і могутньому чарівникові. Бо я по зорях читати вмію, а в людських і котячих вчинках толку не доберу. Скажи мені: як же так сталося, що ти той перстень назад мені повернув?

          – То все мій господар. Я йому чесно розказав, що я той перстень поцупив. А господар затявся, що він краденого не хоче. Я його дурнем обізвав – не помогло. Я його просив, щоб хоч раз ним скористався. Так ні. Не упросив, не ублагав. В одну душу тільки:

          – Вези, – каже, – і поверни тому, у кого ти взяв. Сидить десь там голодний, а може вже й помер з голоду.

          – І багатство його не спокусило?

          – Ні. Не спокусило.

          – Який чесний і порядний чоловік. Такого не часто зустрінеш.

          – Та ще просив мій господар, щоб я від вас йому хоч якийсь знак привіз, що я той пестень дійсно вам віддав, а не викинув його невідь-куди чи не подарував комусь.

          – Мудрий чоловік твій господар. Знаючи твою вдачу, всяке можна подумати.

Принц образився.

          – Я не такий вже поганий кіт. Я дуже старався для свого господаря. Я ж не винен, що він такий дурень.

          – Ти не ображайся, Принце. Але ж ти і сам знаєш, який ти баламут.

          – Та знаю.

          – А твій господар не дурень. Він мудрий, чесний і порядний чоловік. Тільки ж як йому підтвердити, що ти дійсно повернув мені перстень? Розуму не прикладу. Дав би я йому грошей. Так гроші кожен може дати. Треба щось таке… Незвичайне… А знаєш, що ми зробимо? Подарую я йому обрус – самоскладень. Він його і нагодує, і напоїть. Таке, крім чарівника, більше ніхто не може подарувати. Ось глянь.

І Гуль звідкись невловимо дістав начебто звичайний білий обрус.

          – Обрус, розгорнися-розкладися.

І обрус розклався, а на ньому напитків і наїдків – що й десятьом не з’їсти і не випити. Кіт, як кіт, та ще й голодний, скочив на стіл усіма чотирма лапами та й ну гризти м’ясо та ковбаси.

          – Ай-ай-ай, Принце. Як тобі не соромно, – став соромити його Гуль. – Яке ім’я носиш! Принц! Може доля судила тобі бути інтелігентним котом. А ти… Скільки кота не вчи, а кіт залишається котом.

Нарешті кіт наївся, і Гуль звелів обрусу скластися.

          – Передасиш від мене своєму господареві. Тільки не надумайся розкладати обрус на кораблі. Хтось побачить та й забере, а тебе за борт викине. А тепер скажи мені… Чи не погодився б часом твій господар стати королем?

          – Королем? Та нізащо в світі.

          – Ти так впевнено про те кажеш!

          – Бо знаю його.

          – Та, власне, король – то одна назва. Мені треба доброго господарника.

          – Господарник він добрий. Всі односельці дослухаються до його порад. Але, щоб королем… Він про те і слухати не захоче.

          – І що ж робити? Мені він дуже до вподоби.

          – Не знаю. Він нізащо не погодиться.

          – Розумієш, є у моїх володіннях один острів. І грунти там родючі, і люди роботящі, а от … Господаря на тому острові нема. А нема господаря – нема й ладу. Вже пора б урожай збирати, а там не орано і не сіяно. А доки той урожай визріє, то сніги впадуть. Отака біда. Був там король, та помер, не лишивши спадкоємців. І от тепер з тим островом цілий клопіт. Я вже не кажу про прибуток., хоч би ті люди самі себе прогодували. Твій господар був би там дуже до речі.

          – Не погодиться він. Це я знаю напевно.

          – Однак поговори з ним. Розкажи йому все, як я тобі розказував.

          – Та я розкажу. Та надії на те не покладаю. Як у людей кажуть: «З того дива не буде пива».

          – А ти й народну творчість знаєш?

          – Та знаю. Живучи серед людей, всього навчишся.

          – Тоді хіба от що… Сам я до нього в гості завітаю. Не люблю я таких далеких мандрів, але доведеться. І тоді вже він, хоче чи не хоче, а таки буде королем на моєму острові. Так би мовити, король з примусу.