«Нема чого розкисати. Не час. Треба думати, як це краще зробити, щоб, як у людей кажуть, комар носа не підточив. Тільки не зрозуміло, навіщо комару носа підточувати. Та так кажуть…»

          Він вирішив вдатися до засобу певного – і сів біля мишачої нори. Сидів, чатував, аж з нори визирнуло маленьке дурне мишеня. Мама лишила без нагляду – а воно й визирнуло. Кіт поманув його, а воно, дурненьке, й вилізло з нори. А кіт його хап – і піймав. Та не з’їв, а тримав легенько, в лапках, сховавши кігтики. А воно вже пищало, скільки було сил в його мишачому горлечку. Той писк почула мама миша та й кинулася на порятунок своєї дитини. А хто б не кинувся?

          – Відпусти моє маля, – попросила миша. – Мало тобі з нього наїдку. А я можу тобі чимось прислужитися.

          – Можеш і прислужитися, якщо захочеш. А я відпущу твоє маля. Бо воно і справді ще дуже маленьке.

          – А яку ж ти послугу хочеш?

          – О, мишеня маленьке, а послуга має бути велика. Хочу я мати перстень чарівника Гуля.

          – О, ти просиш неможливе.

          – Ну, якщо це неможливе, то я можу цілком спокійно з’їсти твоє мишеня.

          – Стривай. Дай подумати.

А мишеня пищить, ледь не лусне. Страшно малому в котячих лапах.

          – Чарівник тримає перстень у себе під подушкою.

          – Хіба важко мишам залізти під подушку і обережно витягнути той перстень? Та якби я був мишею… Ні, добре, що я не миша. Краще не треба. Бо часом можна в такий час сказати… Тоді як? Пристаєш на мої умови?

          – Мушу. Чекай. Матимеш ти перстень.

Миша зникла, а кіт чекав. Чекав, як здалося йому, досить довго. Нарешті з нори вилізли аж три миші, тримаючи заважкий для них чудодійний перстень. Можна було й не сумніватися, що це він. Перстень сяяв, освітлюючи все довкіл.

          – Коробочку ми не брали, – пояснила найстарша миша. – Це було б важче. А головне – щоб чарівник швидко не похопився.

          Кіт чимдуж поспішив на свій корабель, що вже ось-ось мав відпливати додому.

          – Встиг, – зітхнув з полегшенням. – Тримайтеся, щурі. Я вас всіх переловлю, аби тільки щасливо добратися до рідних місць. Тепер мій господар переконається, що я не хвалько, не базіка, що я не просто собі кіт, котрий цупить сусідських курчат. Ах, який я спритний кіт. Не кожен би так зумів. Ні, я не хвалько. Просто треба вміти гідно себе оцінити. А пригоди свої я буду розказувати і дітям, і внукам. Слухатимуть, як гарну казку. Ніхто й не повірить, що це було насправді. Правда, був острах.

          – Як похопиться Гуль, що його персня нема, то може навздогін щось придумати: чи шторм, чи піратів, чи врешті-решт може й сам з’явитися на кораблі, щоб розквитатися з відважним щуроловом. Але море було спокійне, і корабель щасливо вже допливав до рідного берега.

«Ще день, ще два, – думав кіт, – і я побачу свого господаря. І тоді… Тоді ми заживемо безбідно. І буду я найбагатшим котом на світі. Буду гладким і випещеним, як справжні породисті коти. Начувайся, сибірська кицю. Я ще не знаю, чи захочу тебе».

Так розмріявся наш Принц, наш щуролов, а корабель тим часом підпливав до рідного берега. Погода стояла, як на замовлення. Веселі усміхнені люди зустрічали корабель. А Принца не зустрічав ніхто.

          – Ну, нічого. Надіюся, що мій господар вдома. Він не чекає мене і не здогадується, що я для нього везу.

Кіт біг, не переводячи духу, не затримуючись на розмови з місцевими котами. Породиста сибірська киця аж здивувалася, що Принц ледве кивнув їй та й далі побіг.

          От нарешті рідна розвалюха, обшарпана і стара. Нічого тут не змінилося. Єдина Степанова живність зозулястий півень гордо кукурікав на подвір’ї.

«Не з’їв свого дружка Степан. Так він і казав, що ніколи його не заріже».

А ось і Степан. Він сипле своєму півневі якісь жалюгідні крихти зі стола. Та ось очі у Степана здивовано розплющилися – він побачив Принца.

          – Принце, ти?

          – Та ж я.

          – Привіт, друже.

Принц міг би заклястися, що у в Степана на очі навернулися сльози. Оце так господар. Та заради такого господаря варта всіх щурів переловити і привезти те, що Принц йому привіз.

          – Принце! Коте мій баламутний! Я такий радий тебе бачити! А я думав, що тебе вже й на світі нема. Живий! Ти не повіриш. Я так сумував за тобою. І півень сумував. Він так запитально дивився на мене. А я так і не розбагатів. Мені, мій друже, нічим тебе й нагодувати. Вчора цілий день вдові пліт городив. Та у неї не було грошей, щоб мені заплатити. От і вийшло, що я цілий день працював задарма. Та що зробиш? Бідний бідному мусить допомагати. Добру справу зробив – втіха. Та втіхою ситий не будеш. Її замість хліба на стіл не покладеш.

          – Нічого, господарю. Зараз ми з тобою…

І Принц показав господареві перстень. Він носив його у вузлику на шиї.

          – Гарна цяцька, – сказав Степан. – Але я не розумію, для чого вона нам. Ми ж не панянки.

          – Ця, як ти кажеш, цяцька, зробить тебе багатим. Для того треба одягнути той перстень на палець і загадати бажання. Нуж бо спробуй. І ми з тобою будемо мати і наїдки, і напитки. Скорше, бо я вмираю з голоду.

          – Чекай, Принце.

Степан все ще роздивлявся коштовний перстень, милуючись його блиском.

          – Гарна річ. Я такого пересня навіть у панянок не бачив. Скажи, Принце, коте мій баламутний, ти ж його у когось поцупив?

          – Ясна річ, що поцупив. А хто ж таку річ просто так віддасть? Тим паче, що цей перстень чарівний. Кажу ж тобі: одягни той перстень на палець і загадай бажання.

          – На, візьми, – простягнув Степан Принцу ту незвичайну річ. – Мені краденого не треба нічого. Мені достатньо поцуплених у сусідів курчат. А то я пошкодую, що тоді тебе так і не втопив.

          – Але ж це… Я за тим перснем за море їздив. Щуроловом на кораблі працював.

          – Що їздив – міг і не їздити. Ніхто тебе не посилав. Що працював – то добре. А тепер візьми цей перстень і поверни його тому, в кого ти його вкрав.

Кіт розгубився. У нього аж сльози на очі навернулися.

          – Це мені знову за море їхати?

          – Доведеться.

          – І перстень тому чарівникові повернути?

          – Це ти вже сам знаєш, у кого ти його поцупив.

          – Ти, господарю, мені вибач, але ти дурень. Тобі в руки пливе багатство, а ти… Не дарма в народі кажуть: «Чого бідний? Бо дурний. А чого дурний? Бо бідний». Це про тебе.

          – Нехай там кажуть, що хочуть, але краденого мені не треба. Ні курчати, ні персня.

          – Ну гаразд. Я поверну той перстень, якщо ти вже так хочеш. Але зараз скористайся з нього. Станеш багатим, а тоді… Будемо вважати, що ми той перстень у чарівника позичили.

          – Не позичаю ні хліба, ні грошей, бо добре знаю, що не буду мати чим віддавати. А позиченого персня мені не треба. Вези його назад і віддавай тому, у кого його поцупив. А інакше на очі мені не показуйся. І не надумайся його викинути чи комусь подарувати. Нехай власник того персня передасть мені якийсь знак, що ти його повернув.

          – Знав би ти, з якими труднощами я той перстень здобув. Та що тобі казати?

          – І не кажи. Бо хто тебе просив?

          – Я ж для тебе старався.

          – Ціную твої старання. Але не можу з них скористатися.

          – Як тільки я з’явлюся на очі чарівникові, він тут-таки мене уб’є.

          – За все рано чи пізно треба розплачуватися. Та хто зна, може не вб’є. Не втопив же я тебе за поцуплені сусідські курчата, хоч і збирався. Може й цього разу тобі поталанить.

          – Що ж, прощай, господарю. Хотів я добру справу тобі зробити, та нічого з того не вийшло.

          – Прощай, Принце. Якщо будеш живий і порозумнішаєш, приходь. Буду радий.

Попрощалися. Обом було жаль, та розходитися треба було. Котові знову судилася робота щуролова на кораблі і стелився довгий шлях за море. А що чекало його за морем – того ніхто наперед сказати не міг. А Степан знову залишився сам на одинці зі своєю бідою та зозулястим горластим півнем – єдиною його розрадою.