Було у батька три сини  

 

Жив та був собі на світі чоловік один на ім’я Дмитро. Був той чоловік ні бідний, ні багатий, а так, середнього достатку. І мав той чоловік три сини. Один син роботящий був, на всі руки майстер, другий – так собі: скажеш – зробить, а не скажеш – то й не візьметься. А що вже третій син – то там таке ледащо, що просто біда з ним. А тут на лихо ще й батько йому потурав, ніжив і пестив його більше від других. Нехай, мовляв, він же ж таки молодший. Їдуть хлопці косити, а Іван ніжиться в постелі, не хочеться йому так зарання вставати.

          – Їдьте, хлопці, без Івана, – каже батько. – Нехай вдома залишиться. Щось мені тут допоможе.

          – Нічого, тату, він вам не допоможе, – обурюються брати. – Даремно ви з ним так панькаєтесь.

Нагримає батько на синів та й випровадить їх у поле, а свого мізинчика, свого пестунчика вдома залишить. Поспить Іван до полудня, поснідає, що вже й сніданком не назвеш, та й на річку піде, а потім на сонечку вилежується. Повернуться брати з поля, натомлені та сонцем насмажені, а Іван собі веселенький, усміхається та ще й з братів кепкує. Дурнем його не назвеш, і на розумного наче й не схожий. Словом, ледащо несусвітнє.

          Як дійшли сини до зросту, покликав їх батько та й каже:

          – Сини мої любі, годував я вас, доглядав, вчив вас, як міг, а тепер пора вже вам своїм розумом жити, самим свій шматок хліба заробляти. Як будете дбати – так будете мати. Візьміть собі по хлібині, по вузлику солі, по кілька сорочок та й ідіть собі в світ. Мене, сини мої, не лайте та лихим словом не згадуйте. Світ широкий, то може і знайдете там свою долю.

Попрощалися хлопці з батьком та й пішли у світ різними шляхами. Старший син Сидір, той, що роботящий був, тільки-но дійшов до сусіднього села, як став для себе роботу питати.

          – А чи не маєте ви, дядьку, якої роботи для мене?

          – А що ж ти вмієш, парубче?

          – Ви б краще спитали, чого я не вмію. Вмію косити, молотити, коней підкувати, дім будувати. Що батько вмів, того й мене навчив.

          – То добре. Ставай у мене до роботи. Якщо ти не хвалько, то без роботи не будеш та й заробиш добре.

          Середущий син Микита йшов, йшов, доки всю хлібину не з’їв, а далі й задумався:

«А що ж його робити? Їсти хочеться, а нічого. І не хотілося б за роботу братися, та треба. Бо задурно ніхто їсти не дасть».

Став і собі роботу напитувати. Проситься до багатого господаря.

          – Чи нема у вас для мене якої роботи?

          – А якої ж тобі роботи?

          – Та… Щоб не дуже важко робити і щоб добре заробити.

Господар глянув на хлопця уважно та й подумав собі:

«Лінкуватий, видно, хлопець. Та візьму, бо саме наймит від мене пішов. Нехай пробує».

          – Є у мене, парубче, робота. Саме для тебе. Робота не важка, та робити однак треба. Маю я пару виїзних коней. Добрі коні. До плуга їх не запрягаю. Тримаю тільки для виїзду. Коні мають бути доглянуті, бо, дивлячись на моїх коней, люди і про мене судять. Робота в тебе буде така: цілий день тих коней чистити і вичісувати. Щоб лисніли. Будеш мати добрий харч, я тобі добре платитиму, але й ти старайся. Лінкуватих я не люблю. І мої коні не люблять.

          – То добре. Ця робота саме для мене.

          – То завтра ж і виходь.

«Ото мені поталанило, – подумав хлопець. – Від такої роботи і не втомишся, і харч добрий буде, і, либонь, зароблю непогано».

Спершу Микита дуже старався, боявся добру роботу втратити. Працював отак тиждень і другий, а потім собі подумав:

«Який же я дурень. Що тих коней кожного дня чистити і вичісувати? Вони й так лиснять. Звідки той господар буде знати, чи вичісую я тих коней, чи ні? Він і так за мною не дивиться».

Та й покинув ту неважку роботу. Коні собі пасуться, а хлопець лежить та на сонечку гріється. Даремно думав собі парубок, що за ним ніхто не спостерігає. Мав той господар сизого ручного голуба, котрий вмів говорити і був на диво мудрий. Сидів той голуб на дереві та й все бачив. Спершу він хвалив хлопця перед господарем, розказував своєму господареві, як той старається. А по якімсь часі прилетів та й каже:

          – Геть розледачів той наймит. Коней не чистить, не вичісує. Лежить собі, на сонечку гріється.

          – Е-е, – сказав господар. – За неробство я нікому не платив, і тобі, хлопче, платити не буду. Та й прогнав ледачого наймита. Пішов парубок далі. Вже й сварив себе, і паплюжив.

          – Мав добру роботу, та не шанувався. Що ж, пропало. Треба другу роботу шукати. І знайшов. Бо роботи нема тільки для того, хто працювати не хоче. Та тут вже треба було добре лоба загріти. Та хіба хочеш? Мусиш. Бо шматок хліба рот не дере. Або, як у народі кажуть:

«Навчить біда ворожити, коли нема що в писок вложити».

          А як же склалася доля наймолодшого сина? А як могла скластися доля у такого лінька? З’їв він свою хлібину та й далі пішов. Йшов, йшов, зголоднів дуже, а їсти нічого.

          – Ото скупий наш батько. Дав нам лише по хлібині. Міг би й більше дати. Щоб надовше хватило. І що тепер робити? Їсти хочеться, аж, здається, живіт до спини приріс.

Проте, щоб заробити, Іван і не думав. Така думка йому і до голови не приходила. Красти, слава Богу не навчився. Жебракувати – воно наче й нічого, та такому молодому не дуже й дають. Раз чи два нагодували, а далі – живи, як знаєш.

          Нарешті постукав до найбіднішої хати і у старенької бабусі попросив чого-небудь поїсти.

          – Нема у мене, синочку, нічого. Я стара і немічна. Живу сама. Виживаю на людському милосердю. Хіба дам я тобі ось…Торбинку з сухарями. Зуби в тебе молоді, ото розмочиш собі та й підкріпишся.

Прийшов хлопець на берег річечки, сів, схилив голову на руку та й зажурився.

          – Їсти хочеться – аж у голові чемріє. Правда, є сухарі, що баба дала. Можна б… Та їх же ще розмочити треба. От якби хтось мені їх розмочив, то я б і з’їв.

Та розмочити сухарі було нікому – то так і сидів голодний та занедбаний з торбиною сухарів. Тут і знайшов його батько, що вирушив шляхами своїх синів. Старому дуже кортіло знати, як же влаштувалися його хлопці у тому нелегкому житті. Найперше він знайшов старшого сина. І шукати довго не треба було. Жив собі у сусідньому селі. Люди його знали і поважали. А що був гарний з себе і роботящий, то й гарну дівчину висватав. Вже й хату нову поставив, поле надбав, черідка дітей на подвір’ї бавилася. Зрадів Сидір своєму батькові, прийняв, пошанував, як годиться.

          – Живіть, тату, у нас. Досить вам по світу поневірятися. Є у нас і хліб, і до хліба. Буде нам, буде й вам. Ми пошануємо вашу старість, а ви порадите нам щось розумне. У тому завжди є потреба.

Розчулився старий від такої синової щирості.

          – Ні, діти. Дякую вам за хліб, за сіль і за добре слово. Та я мушу йти і подивитися, як живуть інші мої сини.

Попросив собі харчів на дорогу та й пішов.