Врешті-решт няню Марію привезли, та принцесу-жабу Григорій вирішив їй не показувати. Це дуже тяжке видовище. Жінка такого могла не витримати. Їй все розказали на словах. На диво няня трималася мужньо. І зовсім не здивувалася, що Лусик вміє розмовляти.

          – Таке буває, – сказала няня. – Коти дуже розумні істоти. А що вже віддані – то куди там людям! Я рада, що такий котик є у нашої дівчинки.

Та й знову у сльози.

          – Дозволь мені, сину. Хоч одним оком глянути на мою крихітку. Я ж її з пеленок гляділа.

          – Не треба, матінко, не треба. Тішмося тим, що вона жива. Тепер треба думати, як її з тієї біди вирятувати.

          – Є у мене один знайомий. Дід Охрім. Йому вже поза сто років. Мене ще маленькою знав. Славний чоловік. Сам він не чарівник та мудру голову має. Дав йому Бог. Роки голову йому посріблили, та розуму не відібрали, а ще, здається, докинули. Треба їхати до нього. допомогти у моєму горі він не відмовить.

 

          Дід Охрім сидів на призьбі і стругав нову люльку.

          – Помагайбі, діду Охріме.

          – О, Маріє! Яким вітром тебе занесло у наші краї. Чи не на весілля приїхала діда просити?

          – Ой, дідусю, і я  жартувала б, якби про біду не йшлося. А то не до жартів, а до гіркого плачу.

          – Е-е, дівко, сльози – поганий порадник. А що ж там у тебе? Сідай та розповідай, а головне – не журись. Нема такої біди, щоб людина не зуміла її відвести та за вітром пустити. Тільки проти смерті безсила людина. Тут людина вже нічого не в силі зарадити. У тебе там ніхто не вмер?

          – Ні. Поки що.

          – І слава Богу. А тепер розказуй.

І Марія все розказала. Про принцесу, про Фруту і про розмовляючого кота не забула. Дід Охрім продовжував стругати свою люльку і уважно слухав. А потім спокійно сказав, наче та історія зовсім його не схвилювала.

          – Був і в мене колись розмовляючий кіт. Тоді я ще малий був. Під стіл пішки ходив. Сидів отак я якось під столом, і до мене мій кіт прийшов. Прийшов і заговорив. Що тут радості було! Я, ясна річ, до матері побіг. Малий ще був. Розказую, хвилююся, аж тіпає мною. І кіт тут-таки біля мене. Мати не вірить мені, ясна річ. Мовляв, фантазує дитина. Та все ж до кота:

          – Скажи щось, Мурчику. А той – анітелень. Посміялася з мене мати, а кіт зі мною більше так і не розмовляв.

Марію розбирала нетерплячка.

          – Добре, дідусю, добре. Це дуже цікаво. А тепер скажіть, чи допоможете ви в нашій біді?

          – Аякже. Чому ж не допомогти? Тебе ж я знав ще маленькою. На руках тебе носив. Ми з твоїм батьком приятелювали. А тепер ти он яка виросла.

          – Виросла, дідусю, та й зістарилася.

          – А про старість не треба. Цур їй, тій старості. Забагато їй честі, щоб про неї говорити. Знав я, Марія, одного відьмака. Потужний був відьмак. Його в народі Коршуном прозивали. Зістарівся він, а сили своєї не втрачав. Перед смертю хотів свою справу комусь передати. Так у них, у відьмаків, заведено. Дочка у нього була. Так вона не погодилася. Не захотіла бути відьмою. А улюблена внучка його погодилася. Перебрала дідову справу. Вона думала, що, коли стане відьмою, то здобуде і гроші, і славу, і стане щасливою. Вона, молода і нерозумна, не знає, що щастя не в грошах і не у славі. А надто вона мріяла про корону. Ще зовсім малою будучи, змайструє собі корону з усякого непотребу, аби блищала, та й красується-хизується у ній цілий день, немов і справді королева. І перед дзеркалом крутиться: чи гарно їй? То, кажеш, як її звати? Фрута? Так і є. То вона. Дід її Фрутелією називав. Поїду я з вами. Тільки піду, причепурюся. До королів же їду все-таки. Хай їм грець! Все життя прожив без них, а от… Доведеться побачити. Ти почекай, Маріє. Я миттю.

          Та й зник у хаті. А коли вийшов, то Марія аж у долоні плеснула оце так дід. Ставний, кряжистий, у вишиванці, жупан наопашки, вуса підкручені – справжній тобі козак.

 

          Вранці нова принцеса мала йти до королеви. Так тут з давніх давен заведено було. Фрута вже сама її одягала і чепурила. Покоївку і близько не підпускала.

          – Тільки, Жаблено, не надумайся перед королевою квакати.

          – А якщо ненароком?

          – А я ненароком вліплю тобі такого стусана, що ти в своєму болоті опинишся. Тоді знатимеш.

          Королеву вразило, що її донька якась не така. На себе не схожа. Ніби вона, а ніби й не вона. Не знає, як стати і що сказати. Очі відводить, не гострословить. Та й Лусика з нею нема. А це не припустимо.

«Щось тут не те, – подумала королева. – Наче Мілена, а наче й ні…»

          – Доброго ранку, донечко.

          – Ква-ква! Доброго ранку.

          – Як ти спала?

          – Ква-ква! Добре.

Фрута непомітно дала їй стусана.

          – А де твій Лусик? З ним все гаразд?

          – Так. Квусик десь, мабуть… бігає.

          – У нас сьогодні будуть гості. Буде принц Фрід. Тобі доведеться до нього вийти. У твоєму житті настає такий час, коли вже треба задуматися про нареченого. То от принц Фрід…

          – Ква! Ква!

          – Послухай, Мілено, чого це ти сьогодні розквакалася? Фруто, що з нею?

          – Не знаю. Мабуть, чергові пустощі.

          – Пустощі – це добре. Та чи не забагато їх на одну принцесу? Ще мені бракувало, щоб вона перед принцом розквакалася. Сорому не оберешся. Ні, Мілено. Сьогодні ти до принца не вийдеш. Скажу, що ти недужа.

          – Ква! Ква!

          – Зараз же перестань. Фруто, її негайно треба показати лікареві. Це якийсь психічний розлад. Ану глянь мені в очі. В очі мені дивися. Ні, Фруто, це не Мілена.

          – Не Мілена? А хто ж?

          – Не знаю. Де моя дівчинка? Що ти зробила з принцесою? Де вона?

          – Та я…

          – А де няня?

          – Її нема. Ми її послали на село за продуктами.

          – Няню? За продуктами? Вона вже стара жінка. Хіба більше нікому було поїхати? Хто послав Марію без мого відому?

          – Ну… Я думала…

          – А хто ти така, щоб вмішуватися не в своє діло? Хіба це справа гувернантки? Краще б принцесу пильнувала. Геть мені звідси. І цю самозванку забери. Це не принцеса.

          Як тільки вони опинилися в покоях принцеси, Фрута вхопила Жаблену за коси та стала немилосердно товкти її головою об стіну. Жаблена завищала:

          – Ква! Боляче!

          – Ще не так буде боляче. Я тобі скільки казала, щоб ти не квакала.

Жаблена плакала.

          – Ти думаєш, що так легко відвикнути? Тут час потрібний.

          – Час! Нема часу. Хіба сказати королеві:

«Почекайте, ваша величність, поки принцеса квакати відвикне».

Ти все зіпсувала. Повернешся тепер у своє болото і будеш там квакати, скільки тобі захочеться. І той чортів кіт кудись запропастився. Хоча важко собі уявити, що він би тебе признав. Він, клятий, любить тільки свою принцесу. Це ж треба було спробувати. А я його так немилосердно вишвирнула. Та вже що тепер? Все втрачено.

          – А може ще не все?

          – Треба було більше квакати перед королевою. Ух! Убити тебе мало.

          – Однак… Я не розумію, до чого тут кіт.

          – Не розумієш, бо ти – жаба. І розум у тебе жаб’ячий. Далеко тобі до принцеси Мілени. Вона, хоч і вреднюча була, та з біса розумна. Всі звикли бачити Мілену  з котом. А тут ти. Без кота. Та ще й квакаєш, як у себе в болоті.

          – А що сталося з тією принцесою?

          – Та що сталося! Нічого не сталося. Десь там квакає у саду. Я теж часом буваю немудра. Треба було її знищити, а я відпустила. А тепер не знаю, як це мені вдасться.

          – А може… Нехай живе?

          – Нехай живе. А ти будеш квакати. І що? Врешті-решт королева таки щось зрозуміє. Тоді заквакаємо ми обидві. Ти в своєму болоті, а я… Невідомо де. Та я думаю, як би то… Покличу но я садівника Григорія. Може мені вдасться якось… Його руками.

          Григорій був неподалік. Він обходив трояндовий кущ, що особливо яскраво пломенів. Цей кущ так любила принцеса Мілена. Григорій сумно дивився на троянди, і йому хотілося всіх їх зрізати і принести Мілені, аби тільки потішити її. Та знав, що зараз це не допоможе.

          Прибігла Окота.

          – Йди, Григорію. Фрута кличе.

          – Чого їй?

          – Не знаю. Сидить, надута, як сич. І та сидить. Зовсім вона не схожа на Мілену.

          Увійшов. На Жаблену і не глянув. Знав, це не принцеса. Фрута дивилася на Григорія зверхньо, так, неначе у неї на голові була корона.

          – Григорію, кажуть, що в саду розвелося багато жаб. Треба було б якось… Їх винищити.

          – Не бачу в тому потреби. Жаби не приносять ніякого зла.

          – Неприємні створіння.

          – Ква! – несамовито квакнула Жаблена.

          – Люди інколи теж бувають неприємні. Але живуть.

Аж тепер Григорій глянув на самозванку.

          – Мені здалося, що й тут завелася якась жаба.

          – Це тобі здалося. А от в саду…

          – Я там взагалі не бачив жодної жаби. Правда, досі я на троянди дивився, які так любить наша принцеса.

          – Це було досі.

          – А тепер що? Принцеса більше любить жаб?

          – Ква!

          – Ні, не здалося. Тут таки завелася жаба.

          – Не твого розуму діло. Йди і роби, що тобі велено.

          – Це наказ королеви?

          – Ні, це мій наказ.

          – А ти, Фруто, тут хто?

          – Я – гувернантка принцеси.

          – То ти мені нічого наказувати не можеш. Я у тебе не служу.

          – Що?

          – Ну-ну… Заспокойся. Гаразд. Відтепер я, як побачу жабу, то постараюся її зловити і принести тобі, Фруто, щоб ти її вбила, бо я сам за своє життя не вбив жодного живого створіння.