Лусик з Міленою не розмовляв. Він тільки слухав і розумів, що йому казала Мілена. Про те, що Лусик вміє розмовляти, не знав ніхто. Це була їхня з Міленою таємниця. А тут він прибіг до Мілени задиханий і тихо сказав:

          – Послухай, принцесо, я щось тобі скажу.

          – Що, мій котику? Що тебе так схвилювало?

          – Наша Фрукта – чарівниця.

          – Чарівниця? Ну що ти таке кажеш! Звідки ти знаєш? Фрукта, ясна річ, зануда. Але, щоб чарівниця…

          – Я сам бачив, як вона розмовляла з жабою.

          – З жабою? А де ж вона її взяла?

          – Не знаю. Я тільки бачив, як вона з нею розмовляла. Посадила жабу на стіл і з нею розмовляла.

          – Про що ж вони розмовляли?

          – Не знаю. Не чув. Чув тільки, як Фрукта на останок жабі сказала:

«Іди».

І випустила її за поріг.

          – Щось затіває капосна Фрукта. Тільки що? Треба порадитися з нянею. Вона, мабуть, розгадає ту загадку.

          – А няні нема.

          – Як нема? А де ж вона?

          – Її кудись послали.

          – Куди ж її могли послати? Завтра спитаю у матері. Начувайся, котику. Буде нам лихо. Може б тобі краще піти звідси. До мами чи що.

          – Нізащо. Я тебе саму тут не залишу. Я хоч і кіт, та може ж таки чимось допоможу.

          – Дякую тобі, мій хороший.

          А вночі сталося ось що. Коли Мілена спала, Фрута обернула її на жабу та й викинула у сад. А жабу ропуху обернула на принцесу та й поклала на ліжко. Розгубленого Лусика вхописа за загривок та й швиргонула за поріг.

          – Іди за своєю хазяйкою, шкідлива тварюко. І подякуй, що я не вбила тебе чи не обернула на…

Та котик далі вже не слухав. Він побіг шукати свою принцесу.

          А Фрута тим часом казала:

          – Ти, Жаблено, спи. Набирайся сил. Завтра у тебе відповідальний день. Ти підеш до королеви. Не забувай, що ти тепер не Жаблена, а принцеса Мілена. І не надумайся перед королевою квакати. Відвикай.

          А тим часом котик знайшов свою принцесу. Вона була схожа на справжню гидку жабу. Тільки плакати ще не відівчилась. Була мокра від сліз і тремтіла від холоду. Котик присів коло неї, готовий і сам розплакатися.

          – Що ж нам робити, Мілено?

          – Ква-ква! Не знаю. Пропаду я. Ой, пропаду.

          – Не плач, принцесо. Треба шукати вихід.

          – Та яка я принцеса? Я жаба. Ква-ква!

Та й знову заплакала.

          – Добре, що ти хоч розмовляти можеш.

          – Думаю, що це не надовго. Мені все дужче хочеться квакати. Тільки-от їсти всяку гидоту я ніяк не зможу. Пропаду я, котику.

          – Негайно перестань плакати і давай думати. Я думаю, що треба піти до садівника Григорія. З усіх він найнадійніший і найрозумніший. Доведеться відкритися йому, що я розмовляю. Тут вже нічого не зробиш.

         

          Григорій солодко спав у своїй хатчині. Дверей він ніколи не замикав – красти нічого було – то Лусик безборонно увійшов до нього. Спершу він трохи понявкав для годиться, а потім заговорив:

          – Григорію. Григорію, прокинься. Вибачай, що потривожив.

Григорій наче не здивувався, що кіт раптом заговорив.

          – У нас лихо. Фрукта – чарівниця. Вона обернула принцесу на жабу, а жабу обернула на принцесу і поклала на принцесене ліжко. Принцесу треба рятувати.

Григорій був уже на ногах.

          – Де принцеса?

          – Там у кущах.

          – Ходімо.

          Принцеса-жаба, мокра і жалюгідна, сиділа у кущах і плакала.

          – Принцесо, не бійся. Це, Григорій. Я поки що візьму тебе до себе, аби ще більшого лиха не сталося. Бо як похопиться Фрута… Я поки-що тебе у себе сховаю. Та й будемо щось думати.

          – Ква!

          – Що ти, принцесо, – не на жарт перелякався Григорій. – Ти ще можеш розмовляти?

          – Можу. Але мені все більше хочеться квакати.

          – Не треба, принцесо. Намагайся не думати про те, що ти… Жаба.

          – Як же я можу про те не думати?

Взяв Григорій принцесу-жабу заніс у свою хатчину тай посадив у коробку.

          – Тут тобі буде безпечно. Сиди поки що і нічого не бійся. Я тебе годуватиму і доглядатиму. Ми з котиком неодмінно щось придумаємо.

          – Квакую. Ой!

          – Не лякай нас, Мілено і не плач. Нам зараз здоровий глузд потрібний. Ти, котику, іди до палацу. Будеш нам розказувати, що там відбувається, як приживається нова принцеса. Та намагайся нікому не потрапляти на очі. А особливо Фруті. А я подумаю, кого послати за нянею. Її неодмінно треба привести. Без її мудрої поради ми не розплутаємо той клубочок. Не плач, Мілено, благаю тебе. Поклич до себе всю свою дотепність, всю свою невгамовність. Ти ж така славна.

          – Не можу.

          – Мусиш, принцесо.

          – Мене нема. Є жаба.

          – Лусику, скажи хоч ти їй що-небудь.

Та Лусик не знав, що сказати своїй господині.

          – Так про що це я?.. А-а, думаю, кого послати за нянею. Жінка вона вже немолода, серце може не витримати. А сказати їй конче треба, а як інакше? От і думаю, кого розумного за нею послати.

          – Я не хочу, щоб вона мене бачила у такому стані, – попросилася Мілена.

          – Не хвилюйся, я тебе їй не покажу. Вона, ясна річ, буде просити, але це її може вбити. Головне – не падай духом і вір, що все буде добре.