Якось королева покликала до себе дочку. Принцесу зустріла мати, а з нею була якась особа невизначеного віку, дуже елегантна, одягнена за останньою модою. Вона присіла перед принцесою, а королева сказала:

          – Це Фрута, твоя гувернантка. Вона буде вчити тебе читати і писати, а також навчить тебе правил хорошого тону: як себе поводити, як ходити, як триматися за столом чи просто перед сторонніми людьми. Ти принцеса і маєш те знати.

          – А я не хочу.

          – Як це ти не хочеш? Ти мусиш. Ти просто невихована. От Фрута і буде тебе виховувати.

          – У мене ж є гувернантки.

          – Це не те. Вони годилися, коли ти була маленька. А тепер з тобою буде Фрута.

          – Не треба мені ніякої Фрукти. У мене є моя няня.

          – Твоя няня простолюдинка. Вона піде допомагати на кухню.

          – От нехай та Фрукта і йде допомагати на кухні, а моя няня буде зі мною.

Очі Фрути злоблиснули.

«Яке нестерпне дівчисько! Тяжко мені з нею буде. А головне – не крикни, не скажи щось не те. Принцеса ж!»

А тим часом королева шпетила дочку.

          – Няня тобі вже не потрібна. Ти вже виросла. Я ж Марію не проганяю. Просто вона буде на кухні. Час від часу будеш її бачити. Але не часто. Тепер з тобою буде Фрута, і ти мусиш її слухатися.

          – І не подумаю.

          – Що це з тобою, Мілено? Я поскаржуся батькові. Ти просто нестерпна.

          – Всі королеви нестерпні. Без моєї няні я і кроку не зроблю за наказом отієї Фрукти. Вона мені не подобається.

          – Мілено!

          – Я кажу, що думаю. Самі ж мене вчили, що брехати не можна.

          – Ви з Фрутою мусите подружитися.

          – Друзів з примусу не буває.

          – Ну і розумна ти у мене.

          – Самі ж казали, що принцеса має бути розумна.

Королева зітхнула.

          – Ну… Добре. Няня буде біля тебе. Але виховувати буде Фрук… Фу ти! Фрута. Тобі ж пора вже вчитися читати. Принцеси в твоєму віці…

          – А я вмію читати.

          – Не вигадуй. Читати ти не вмієш.

          – А от і вмію.

У принцеси в очах застрибали бісенята.

          – Хто ж тебе навчив? – трохи розгубилася королева.

          – Няня.

          – Ота простолюдинка? Хіба вона вміє читати?

          – Вміє. Ота простолюдинка мене й навчила.

          – Фруто, подай мені книжку. Он там з полиці.

І розгорнула подану книжку. Яке ж було її здивування, коли Мілена шпарко стала читати незнайомий їй текст. Королева зовсім не була певна, що сама так би змогла прочитати.

«Так… А я й досі нічого про те не знаю. Виходить, що мало я приділяю уваги своїй доньці. Бали, візити… А принцеса росте собі. Простолюдинка її читати вчить. Ну, тепер ось Фрута… Та я ще не знаю, чи впорається вона з Міленою. Свавільна вона у мене. Занадто свавільна».

 

          А тут підіспів маленький ювілей. Принцесі мілені виповнилося  10років. Що це за свято було! З феєрверком, музикою, танцями та подарунками. А вже ті подарунки! Кращих і не придумаєш. Бо хто смів би принцесі подарувати щось не те. Була золота діадема, перли, смарагди, папуга, що вміє розмовляти.

          Та всіх перевершила хрещена мати Мілени баронесса Вікторія. Вона подарувала своїй хрещениці справжнього маленького котика. Ніхто й не думав, що принцеса так йому зрадіє. А принцеса – теж дівчинка. А дівчатка, всі або майже всі, люблять котиків. Маленький триколірний котик здивовано дивився на світ зеленими очима, а потім вмостився у дівчинки на руках і тут-таки замуркотів.

          – Бачиш, він тебе відразу визнав.

          – Мурлусик, – гладила котика Мілена.  – Я так його і зватиму, Мурлусиком. А коротко – Лусик.

Це був найкращий подарунок. Інших подарунків могло й не бути. Аж образливо стало іншим гостям. Адже вони так старалися. Та нічого не вдієш. Живе маленьке кошеня перемогло всі коштовності і вигадки. Бо воно було справжнє.

          Справжня баталія почалася перед сном. Йшлося про те, де має спати котик.

          – Тваринка повинна спати на своєму місці, – сказала мати. – Ми для твого котика килимок постелимо.

          – Це не тваринка, а Мурлусик. І спати він буде зі мною.

          – Ні, спати він буде на килимку.

          – Тоді і я спатиму на килимку.

          – Ти принцеса.

          – То й що?

          – Майбутня королева.

          – То й що?

          – Що це буде за королева, котра спатиме на котячому килимку?

          – Коли я буду королевою, тоді таких проблем не буде. Лусик спатиме зі мною на ліжку. І тепер спатиме.

Королева скаржилася королю.

          – Хоч би ти поговорив з Міленою. Я не можу з нею впоратися. Вона некерована. Зовсім мене не слухається.

Король засміявся.

          – То й добре, що не слухається. Колись добра з неї королева буде. Бо що то за королева, коли вона всіх слухається? Королева мусить свій розум мати. А у нашої доньки розум є.

          – Але ж вона ще мала.

          – Ну і що з того, що мала? Вона настирлива, має свій характер. А ти мати. Клопотів у тебе ніяких. Зайвими прийомами я тебе не обтяжую. От і виховуй свою доньку. Як би був син, тоді я ним займався б. А так… Ну все. Мені ніколи. Я готуюся до зустрічі із знатним послом. Пихатий такий, що жах. От і я… Пиху собі нагулюю.

І засміявся.