Принцеса Мілена і її котик Лусик

 

У короля Всеслава одним-одна донечка була, Мілена. Всім принцеса вдалася : і гарна була, і розумна, та ніяк не могла навчитися бути принцесою: вона не вміла зверхньо тримати себе з прислугою. То вона на конюшні коней годує, просить, щоб її навчили їздити верхи. Та ніхто не сміє: маленька ще. Та й вказівки такої нема ні від короля, ні від королеви. То вона на кухні цілий день вештається. Всі любили її, пестили. Не тому, що принцеса була, а тому, що кожному лагідне слово вміла сказати. А на кухні – все для неї: перший млинець, перший вареник, кращий шматочок пирога. А вона їсть та хвалить:

          – Які у вас смачні млинці! А які смакотенні вареники! А борщ такий, що кращого й не буває, такий вже смачнезний.

Кухарки посміхаються. Бо кому ж не хочеться за свою працю добре слово почути? Від короля і королеви хіба ж дочекаєшся?

          – Це ж колись з неї і королева буде.

          – Добра буде королева.

          – Хто те знає. Це вона добра, доки маленька. А виросте – то стане, як всі.

          Гнівалася королева на такі принцесині витівки. Шпетала покоївок, нянь та гувернанток. А що вони могли? Пробували не пускати Мілену. Та тут вже вона миттєво згадувала, що вона принцеса. Зверхньо на них гляне, голосу величного добере та як гукне:

          – Що? Ви смієте мене не пускати? Я – принцеса! А ви хто такі?

          – Але ж… Ваша високість! Її величність ваша матуся гнівається.

          – Нехай собі гнівається. Це її право. А моє право робити те, що я хочу.

Знизували плечима та й відпускали. А що мали робити?

          А ще цікавило Мілену, звідки беруться казки. З тим питанням принцеса зверталася до всіх, та ніхто не міг їй до ладу розповісти. Батькові ніколи було: він займався державними справами, мати сердилася і казала, що все це дурниці, а скорше за все вона просто не знала, що донці на таке відповісти. А всі інші… Вони теж не знали. Лише старенька няня Марія сказала:

          – Казки, ягідко моя, бабусі онукам розказують та мами дітям своїм.

          – А чому моя мама мені казок не розказує?

          – Ну, моє сонечко, твоя мама – королева. Їй ніколи.

          – То виходить, що дуже зле бути принцесою, бо тоді мама казок не розказує., а бабусі у мене нема.

          – Не кажи так, моє ангеляточко. Бо, як почує мама, то розсердиться. У тебе є я, твоя няня. Хіба мало казок я тобі нарозказувала?

          – А можна, няню, щоб ти була моєю мамою? Я б тебе любила, а ти б мені казки розказувала. Ти жаліла б мої збиті колінця. Бо слуги що? Зіб’ю я колінця, плачу, мені болить. Побачить покоївка, замастить – та й усе. А пожаліти нікому. А мама й не знає. А як би й знала, то їй би в голову не прийшло жаліти мої збиті колінця.

          – Я завжди тебе жалію, моя пташечко.

          – Тому я й хотіла б, щоб ти була моєю мамою.

          – Цить. І не кажи такого. Бо коли хтось почує і донесе королеві, то нам обом попаде. Особливо мені.

          – Ні, нянечко, ні.

          – Давай краще я тобі казку розкажу. Такої ти ще не чула.

          – О, розкажи. А звідки ти ті казки береш, няню?

          – Декотрі казки в книжках записані, а декотрі старі люди розказують. А я послухала – та й перейняла.

          – Старі люди? Ще старші за тебе, няню?

          – Буває, що старші, а буває, що й ні.

          – А звідки ті старші люди беруть казки?

          – В народі розказують, а часом і самі видумують.

          – А хто ті казки в народі розказує?

          – Казкарі.

          – А хто такі казкарі?

          – Такі цікаві і розумні люди, що казки придумують.

          – Своїм дітям?

          – І своїм, і чужим.

          – От би побачити хоч одного казкаря.

          – Побачиш, моя зозулечка. Підростеш – то й побачиш. А там і сама читати навчишся – то й з книжок ті казки читатимеш.

          – О, якщо в тих книжках є казки, тоді я обов’язково навчуся їх читати. Мама хотіла, щоб я вже зараз читати вчилася, та я не захотіла, бо це нудно.

          – Не нудно, моя квіточко. В книжках багато розумного і цікавого написаного. Кожна принцеса мусить вміти читати. От я, простолюдинка, і то вмію.

          – І я навчуся. Неодмінно навчуся. І буду читати казки. Навчиш мене, нянечко?

          – Що ти, моя ясочко! Її величність твоя матінка тобі інших вчителів знайде, розумніших. Бо що там я?

          – А я хочу, щоб ти. Ти у мене така добра, така розумна. Ну… Покажи мені хоч щось.

І вони обидві схилилися над книжкою. А у вікно заглядала казка, котра дуже хотіла, аби її прочитала маленька принцеса Мілена.

          З няні був добрий вчитель, хоч освіти вона не мала ніякої. Вміла читати – то й так для неї чи не забагато було. Її освітою було життя, любов і ласка. Мілена була здібною ученицею. Вона дуже старалася, бо їй так вже хотілося самій прочитати ті цікаві казки, що живуть у книжках з такими гарними малюнками. Незабаром Мілена вже читала по складах, а невдовзі вже жваво вичитувала кожен рядочок. Обидві, і учениця, і її вчителька, що не мала ніякої освіти, були радісінькі.