Степан швидше почув їх, ніж побачив, та й кинувся їм назустріч. Брудні, помучені, перелякані, йшли вони черідкою попереду, а Миколка за ними. Миколка й сам, що ледве доріс до пастушка, був надміру схвильований і спереживаний, аж йому сльози на очі наверталися. Степан уже був біля них, обіймав і цілував їх і плакав щирими батьківськими сльозами.
– Діти мої! Синочки!
– Я напоїв їх, тату. Вони не хотіли пити, та я їх якось…
– Ти, мій хлопчику, зробив дуже добру справу. Ти врятував своїх братиків. Без тебе вони б…
Старий Лашта теж витирав сльози. Нарешті він припам’ятав усіх.
– Радіти будемо потім. Давайте щось думати. З хвилини на хвилину може повернутися Баба Яга. Вона без сумніву кинеться за нами в погоню. Треба думати.
Раптом щось зашуміло, загриміло. Всі перелякано глянули на небо.
– Ні, то не Баба Яга.
– А що це? Буря?
– Ні… Не знаю…
– Це король лісів, – вигукнув Лашта. – Я вже колись його бачив. Не бійтеся. Він добрий.
Поблизу опустився дубовий трон. На ньому сидів чоловік в дорогих шатах. На голові у нього була корона з дубового листя. В руках у нього була вербова гілка миру. На його обличчі була промениста усмішка. Всі низенько йому поклонилися, а найменший, Сергійко, потягнувся до смарагдів на його одязі.
– Я вітаю вас, мої піддані. Шана вам. Ви мужньо стали на захист дітей проти кривдниці. Честь вам і хвала, любі мої. Та і сам я не король лісу, а його слуга. Тепер не бійтеся. Вона вже вам нічим не зможе зашкодити. Мене покликало лісове птаство – і я тут. Не ви мені, а я вам маю кланятися за вашу відвагу. Особливо тобі, хлопчику.
І лісовий король схилився перед Миколкою.
– Скажи, тобі не було страшно?
– Було. Дуже страшно.
– Чесна відповідь. Відважний не той, хто не має страху, а той, хто цей страх може подолати. Я дарую тобі свою відзнаку.
І протягнув хлопчикові золотий дубовий листок зі своєї корони.
– Візьми. Це особлива відзнака Лісового короля. Я нагороджую нею найвідважніших захисників лісу. А ще… Той листок не просто коштовний. Він має велику силу. З ним ти виростеш дужий і міцний, що ніхто тебе не зможе подолати. А ще він може виконати твоє бажання. Тільки розумне. Немудрих бажань той листок не виконує.
І до Сергійка.
– Що, малий? Подобається тобі така цяцька? Добре.
І дав кожному хлопчикові по смарагду від свого одягу.
– Не губіть, – сказав. – Дасьте мамі – нехай сховає. Коли підростете, згодиться. Це дорога цяцька.
І повернувся до чоловіків.
– На тебе, Степане, вдома чекає нова хата з господарськими будовами. Поясниш своїй господині. А тобі, Лашто, я дарую те, чого ти не прийняв від відьми, – молодість.
І тут всі побачили, що біля них замість старого діда стоїть парубок. Стоїть і посміхається. Ставний, дужий, під густим чубом і чорним вусом.
– Ще один мешканець лісу заслуговує моєї нагороди. Це дятел, захисник лісу. Це мужній птах, що не покинув свій ліс у скрутний час. Чи ти чуєш мене, дятле?
– Чую, ясний королю.
І всі почули дужий стук дятлового дзьоба по дереву.
– Відтепер ти і твої нащадки будете мати червоні шапочки, щоб всі пам’ятали про вашу відвагу.
– Летить! Летить! – загукали хлопці.
– Саме вчасно, – сказав король лісів.
– Не бійтеся. Вона вже нікому не зможе причинити зла. Розвійтеся, хмари, зупиніться, злі чари.
Після тих слів Баба Яга разом зі своїм помелом гепнулася на землю. Було важко стриматися від сміху.
– Ой, – застогнала, не розуміючи, як це підвело її помело.
– На цурпалки порубаю.
А прийшовши до тями, зрозуміла, хто перед нею. Глянула на дітей.
– І ви тут? А як ви?..
Та й замовкла, вловивши суворий погляд короля лісів.
– Ми всі тут, злодійко, – сказав король лісів. – І всі ми хочемо, щоб тебе не було у нашому мирному лісі.
– Та я вже… Та я вже буду хорошою, – зарюмсала Баба Яга.
– Знайди хоч когось одного, щоб тобі повірив. Будеш мати нагоду стати хорошою. Я відправляю тебе в Африку, в пустелю. Там ти нікому не зможеш чинити зла. Тимпаче, що за тобою буде наглядати величезна кобра. Я її про те попросив.
– Ой! Помилуйте!
– Досить. Я вже давно спостерігаю за тобою. Я знаю про всі твої безчинства. А ти ж як думала? Тому…
Зараз Горпина зовсім не була схожа на Бабу Ягу. І навіть не вірилося, що вона могла бути така люта. Вона незмигно дивилася на Лашту. Що стояв перед нею, такий, як у дні її молодості. Здається, вона і про короля лісів забула.
– Ти, Лашто… Такий гарний, як був колись…
– А ти, парубче, – сказав король лісів, – не слухай її теревені, а посип їй до ніг свяченої солі і покропи її свяченою водою. Нехай з неї те зло вийде. То може ще колись нормальною людиною стане.
– Ні-ні, не треба, – залементувала Баба Яга.
– Ой, пече! Ой, гаряче! Хоч би ти, Лашто, пожалів мене. Я ж тебе таки любила.
– А ти хоч кого-небудь пожаліла? А ти мене пожаліла, коли мої двері замуровувала?
– Все. Досить. Мені ніколи. Мені треба лісові справи вирішувати. Приготуйся, Бабо Яго. Полетиш в пустелю. Під нагляд великої кобри. Коли станеш людиною, тоді я може дозволю тобі повернутися у ці краї. А зараз… Лети, лети, помело, забирай з собою зло.
– А-а-ай! – закричала Баба Яга. Той крик віддалявся, віддалявся, а потім зник зовсім.
– Все. Полетіла. Нема. А треба вам знати, що це була остання Баба Яга на землі. Тепер на землі нема жодної Баби Яги. Бо ця вже ніколи не буде Бабою Ягою. Тепер про Бабу Ягу будуть тільки казки розказувати, а немудрі батьки будуть нею дітей лякати. Казки – це так. Бо що то за казка без Баби Яги? А далі ви й без мене у всьому розберетеся. Ах, так. Ще ж Степана з дітьми додому відправити. Станьте ближче. Візьміться за руки, щоб не погубилися. Зараз ви вже будете вдома. Заплющіть очі. Крібле! Крабле! Бумц!
Казка закінчилася,
Приказка лишилася.
Добру казку почули,
А про приказку забули.
Що це за казка без приказки?
Що це за приказка без казки?
Для хлопчиків і дівчаток
Перегорніть казку знову на початок.
Щоб ще раз прочиталася
І щоб запам’яталася.
А хто казку читати занову почне,
Хай не забуде згадати і мене.