Наступного дня Степан став раненько і сказав:
– Ти, Орисенько, лишайся на господарстві, а я піду дітей шукати.
Заплакала тут Орися, об поли руками вдарилася.
– Не йди, Степане, бо і ти пропадеш. Що я буду сама робити?
– Я мушу іти, жінко. Сусіди у нас добрі, тебе в біді не покинуть. Допоможуть, коли що. Збери мені щось там на дорогу – та й я піду вже.
Заголосила тут Орися, залементіла.
– То візьми й мене, чоловіче, з собою. Що буде тобі, те буде й мені. Не хочу я сама залишатися.
– Не можу, жінко, я тебе з собою взяти. Треба ж комусь і господарство пильнувати. Повернуся я з синами – а вдома буде порожньо. Не можна ж так. Ти, головне, чекай нас. Кожного дня борщ вари та вареники ліпи.
Поклала жінка Степанові в торбу кілька сорочок, дві хлібини, сала, солі та води, перехрестила та, не витираючи сліз, провела у дорогу. Вийшов чоловік з хати та й задумався: куди йому іти?
«Найперше треба іти в ліс, – вирішив. – Найперше у лісі і добрі, і лихі справи робляться».
Увійшов у ліс – і не впізнав свого рідного лісу. Аж зупинився зачудований. Він не раз ходив сюди і по гриби, і по ягоди. І сам, і з дружиною, а бувало, що і дітей з собою брав. Хлопці тут бігали, у піжмурки бавилися, луну в лісі будили. Тоді Степан їм казав:
– Не галасуйте, хлопці. У лісі не можна галасувати. Лісові мешканці тишу люблять.
– Лісові мешканці – це хто? – питав котрийсь.
– Ну… Всякі птахи, звірі.
– І зайчики?
– Авжеж.
– І лисички?
– І лисички.
– А вовки?
– Може й вовк якийсь живе. Та він до людей не вийде, побоїться.
– А Баба Яга тут живе?
– Якщо Баба Яга десь і живе, то не в нашому лісі. А взагалі Баба Яга, хлопці, живе тільки у казках.
– От і помилився, Степане, – тихо сказав сам собі.
– Що сталося з лісом?
І справді, що сталося? Дерева стояли понурі, ні тобі грибів, ні ягід, ні квітки, ні пташиного співу. Моторошно стало Степанові, та йде далі. А що має робити? Коли дивиться – аж білочка пишнохвоста очима-намистинками світить.
– Якби ти, білочко, вміла говорити, то я б у тебе спитав… – тихо сказав Степан. І як же він здивувався, коли почув голос білочки.
– Я вмію говорити. Питай.
– То скажи, буть така ласкава, що сталося з нашим лісом.
– Ліс у скруті. У нас лихо. Віднедавна в нашому лісі поселилася Баба Яга. Люта-прелюта. З інших країв сюди забрела. Всі наші мешканці, і птахи, і звірі, ліс цей покинули. Тільки вовки-сіроманці по лісу промишляють. Але й вони незабаром вивтікають, бо полювати ні на кого. Дивися, чоловіче, щоб вони часом тебе не вполювали.
– Дякую тобі, рудохвоста. А ти ж чого тут затрималася? Невже не боїшся лютої Баби Яги?
– Як би не боялася? Ще й як боюся. Пригледіла у сусідньому лісі чимале дупло – то прийшла за білченятами.
– А чи не підкажеш ти мені, де живе та Баба Яга?
– Ой, бережися, чоловіче добрий. Вона люта і підступна. Щоб тебе часом не обморочила.
– Та синів моїх вона покрала. Мушу я їх визволити. Хоч би самому довелося пропасти. Про моє життя тут не йдеться.
– Ой-ой-ой! Он бачиш зелену гущавінь? Отам вона живе. Непролазні хащі. Не шукай там воріт, їх нема. Баба Яга їх ховає.
– Як ховає?
– Отак дуже просто. Вони є, але їх немає. Це ж відьма. Вона все може. Кам’яний мур зовні зеленю поріс. Ніхто не може через нього перелізти. Як тільки хтось спробує добратися до його верху, то мур вище росте. Навіть не знаю, чоловіче, що тобі порадити.
– Невже в нашому лісі не зосталося ніяких добрих сил?
– Є тут добрі сили, та вони принишкли, бо не почувають себе спроможними, щоб подолати Бабу Ягу. Один тільки дятел не боїться її. Он чуєш? На весь ліс вибиває. Дрібно і сильно.
– Дятел не боїться?
– Може й боїться. Та він каже, що не можна ліс лишати без нагляду. Ліс треба боронити від шкідників. Тому настирливо працює кожного дня.
– То піду я до дятла. Може щось мені підкаже. А тобі, білочко, дякую. І всього доброго. Не затримуйся. Рятуй білченят.
До дятла дорогу показувати не треба було. Його стукіт чути було здалеку. Степан підійшов ближче і чемно з ним привітався.
– Здоров був, трударю. Я прийшов до тебе за порадою.
– Я птах. Добуваю собі харч і рятую ліс від шкідників. Яку пораду можу я дати тобі, людино?
– Ти не просто птах. Ти працьовитий і відважний птах. Тому… Баба Яга викрала п’ятеро моїх синів. Я мушу їх порятувати. А як – не знаю.
Дятел припинив свою роботу і тихо сказав:
– Тобі треба не до мене, а до діда Лашти.
– А хто такий дід Лашта і де він живе?
Зітхнув дятел (птахи, виявляється, також уміють зітхати) і скрушно похитав голівкою.
– Не знаю, чи й живе ще… Його Баба Яга замурувала в його ж хатинці. А хатинка його в самій гущині лісу. Шкода старого. Ми лікували ліс, а дід Лашта лікував нас. Всім допомагав. Я кину тобі свою пір’їну – вона тебе доведе.
– Дякую тобі, добрий пташе. Нехай таланить нашому лісу, що має такого доброго охоронця і лікаря.
Пішов Степан. Дятлова пір’їна перед ним летіла, дорогу йому показуючи. Інколи в найнепрохідніших місцях Степан боявся, що загубить її. Тоді він гукав:
– Гей, друже мій, не спіши так. Важко мені через лісові хащі продиратися. Літати ж я не вмію.
Нарешті місцина, яка колись, очевидно, була галявиною, а зараз позаростала так, наче тут ніколи не ступала людська нога. А ось і хатка.
– А де ж двері? От бісова личина! Зовсім їх замурувала. Не знати, де вони й були. Добре, що хоч віконця зосталися. Та вони такі маленькі, що через них хіба кіт міг би пролізти.
Підійшов до віконця і побачив старого-престарого діда, що сидів на маленькому ослінчику і щось стругав.
– Здорові були, діду Лашто.
Старий аж здригнувся від несподіванки.
– Та був колись і здоровий. А тепер що? А звідки ти знаєш, що я Лашта?
– Та… Сказали. Птахи сказали.
– А я думав, що їх вже зовсім в нашому лісі немає.
– Трапляються подекуди. А дятел зовсім вирішив ліс не кидати. Каже, що ліс пильнувати треба.
– Сміливий птах. Сміливий і працьовитий. А я от… Замурувала клята відьмище мої двері. Ні вийти, ні увійти. Пропав би, якби не птахи та не звірина лісова. Вони мені через вікно їсти носили. А тепер всі вивтікали в сусідній ліс – то доведеться вже мені пропасти.
– Не пропадете. Тепер не пропадете. Кажіть скорше, де були колись ваші двері. Я спробую якось…
– Мої двері з того боку, де сонце встає. Любив я його зустрічати. А тепер … Як там воно без мене? Йому без мене то нічого, а от мені без нього – біда!
Та Степан його вже не чув. Знайшов доброго дрючка та й ну гримати, та й ну гамселити, лупати ту стіну, якою Баба Яга замурувала дідові двері. Стіна не піддавалася. І тут Степан знову почув голос старого Лашти.
– Ти, чоловіче добрий, словом, словом її руш. Молитвою, друже. І я буду молитися. Моєї молитви виявилося замало.
І сталося диво: стіна розсипалася – і двері відчинилися.
– Слава тобі, Царю Небесний. Дякую і тобі, друже, що вирятував мене з в’язниці у власній хаті. Я вже думав, що пропаду. Та ще… Чи не знайдеться в тебе хоч ковтка води, гину, так пити хочу. Без їжі ще якось міг би, а без води – ніяк.
– Є в мене, дідусю, і вода, і хліб, і до хліба. Я подорожній запасливий.
Напоїв старого, нагодував, хатинку його прибрав, а потім і розмову завів.
– То за що та Баба Яга вас так замурувала?
– А за те, чоловіче, що я знаю її таємницю.
– А що ж це за таємниця така? Я теж хотів би її знати. Вона у мене п’ятьох моїх синів, моїх соколів, викрала. Тепер я мушу їх порятувати. Або сам пропаду, або дітей вирятую.
– Тепер, коли ми удвох, не пропадеш, чоловіче добрий. І синів своїх вирятуєш. Хоч це буде й нелегко. Вона тут у нашому лісі добре обжилася. Та є й на неї сила, проти якої вона не зможе встояти.
– А що ж це за сила така, діду?
– Людська сила, а тим паче відьомська, з нею не впорається. Тут потрібна сила вища: хрест, молитва і свячена вода. Є й у природі те, що не любиться їй і не мириться з нею. Це полин, терлич і ще всяке зілля. Як ти думаєш? Чому вона мене не вбила? А не змогла. На грудях у мене хрестик, на устах молитва, під вікнами терлич росте, у хаті над дверима, он бачиш, полин висить. То вона до способу вдалася: двері замурувала. Тут молитва зовні потрібна була. От ти і допоміг.
– А як вона про вас дізналася? І що ви їй такого зробили, що вона так на вас напосілася?
– О, чоловіче, це історія давня і довга. Ти лягай собі он там на сіні, відпочивай, а я тобі розкажу. Як казку.
Степан завагався.
– Думаю, дідусю, що ніколи мені казки слухати. Я такий, що пішов би і зараз синів рятувати.
– А ти на небо глянь. Сонце до заходу хилиться. Проти ночі не годиться таке діло починати. Переночуємо, поміркуємо, а в ранці й підемо. Та ще ось що. Ти полеж. А я піду перед хатою свяченого маку насиплю, а в хаті перед порогом свяченої солі. То проти всякої нечесті найліпша сторожа.
А потім, коли вляглися обидва, старий і почав свою розповідь.
– Було це, чоловіче, дуже давно. Ще тоді, коли я парубкував. Тобі не віриться, що і я колись парубком був? Правда? Але ж був! Хай йому грець! Мусиш в те повірити. Все, що зараз старе, колись було молоде. І, треба тобі знати, гарним я парубком був. Дівчата мене любили. Та й я їх не минав. І теперішня наша Баба Яга, мушу сказати, теж тоді дівувала і красунею була. І мені на лихо закохалася вона в мене. Та так закохалася, що переходу мені не давала. Я може б і нічого, бо ж дівка гарна була, та чув я про неї і тоді дещо. Недобра слава про Горпину між людьми йшла. Подейкували, що, в яку хату Горпина зайде, то там неодмінно лихо якесь станеться: теля чи порося здохне, дитина захворіє. Стали люди Горпини боятися, а декотрі одверто називали її відьмою. Декотрі казали, божилися, що бачили, як вона на коцюбі літала. Отак з димаря і вигулькнула. Я в таке не вірив, та для певності вирішив сам переконатися, чи це правда. Одної місячної ночі, коли місяць був уповні, зачаївся я біля Горпининої хати тай став чекати. І страшно мені, аж мороз поза плечі, бо ж молодий був, однак чекаю. Коли гульк – вилетіла! На коцюбі! З димаря! Не думаю, що побачила вона мене. Я добре замаскувався. А я її добре бачив: летіла ледве не попід місяцем. Я навіть замилувався нею. На часинку забув, що все це означає. Все ж якось вона довідалася, що я за нею підглядав. А може ворожила, та й ворожба їй те показала – не знаю. Та перестріла мене якось в полі та притьмом до мене:
– Ти чого, парубче, за мною підглядав?
А я мовчу. Бо що ж скажу?
– Тепер ти знаєш мою таємницю.
– Та твою таємницю вже, либонь, півсела знає.
– Півсела – нехай собі знає. Але щоб ти… Тепер я тобі помститися мушу. У тебе єдиний вихід – женитися на мені.
– Та щоб я? Женився на відьмі? Щоб вона мені хвостатих дітей народила? Ніколи!
– Тоді ти не женишся ні на кому. Бобилем свій вік звікуєш. Ти проживеш довге життя, але житимеш в самотині. Однак це ще не вся моя помста. Тобі її не обминути. Але це буде колись. Ти ще можеш передумати і женитися на мені.
Я тричі плюнув і пішов геть. Тоді я її погрозам не повірив. Я був молодий і самовпевнений. Як таке може бути? Я ж був таки парубок не з гірших. Та сталося так, як відьма напророкувала. Я так і не женився. То з нареченою моєю щось ставалося, то відмовляла мені дічина, на котрій я надумав женитися. Облишив я ту затію та й на старості літ оселився отут в лісі. Травознаєм став, людям в їхніх бідах помагаю. Але й Горпина кудись щезла з нашого села. Ніхто про неї нічого не чув, ніхто її з того часу не бачив. Люди – як люди. За своїми повсякденними клопотами забули вони про Горпину. Та й що там було пам’ятати? А років скільки пройшло. Молодші тим паче про неї не чули. Люди б і про мене забули, та я їм потрібний був. Згадували час від часу, коли щось ставалося, та й за травами приходили. А Горпина раптом вигулькнула нізвідки та й поселилася в нашому лісі. Та хай би жила собі. По-доброму. Так же ні. Людям свяке лихо чинить. Про себе я вже й не кажу. Бо що я? старий чоловік. Хто про такого думати буде? А вона бач не забула. Це ж скільки літ минуло, а от…
– Краще б забула.
– Та воно б і краще, та з’явилася якось вона в моїй хижці та як загримить, як загаласує.
– Що, – каже, – ти думаєш, що я забула за всій молодий знівечений вік?
– Я твог віку не знівечив, – кажу. – Я тебе не звів, не покинув. Чого ти?
– Краще був би звів. Я ж любила тебе.
Та як заплаче, як загалосить. Ти не повіриш. Мені аж шкода її стало. Хоч знав, що відьма, а шкода. А от їй мене не було шкода. Ще, правда, таки спробувала. Раптом заговорила ніжно, сердечно так, як у молодості говорила.
– Послухай, лебедику… Давай хоч тепер спробуємо бути разом.
– Та я вже старий, Горпино. Навіщо я тобі? Що з мене вже?
– Ти забув, що я багато можу. Я – чарівниця. Я можу повернути тобі молодість.
– Ні, Горпино. Жити з відьмою, хоч і молодим бувши, – це не для мене.
– То пропадай, – гукнула. Та й замурувала мене. Уявляєш, на яку смерть мене прирекла? І пропав би, якби ти не нагодився.
– А в мене з нею інша морока. П’ятеро маленьких синів моїх у мене викрала. Найстарший щойно до пастушка доріс. Жінка вдома від горя з розуму сходить, а я тут божеволію та все думаю, як своїх дітей порятувати.