Ходив Микита по селі, як добрий святий Миколай. Ходив, роздивлявся, чого кому треба. У того хата зовсім валиться, у того діти обносилися, а у тієї вдови хліба ні шматка. Всім треба допомогти, всіх одягнути і нагодувати. А найбільше Микиту гризе те, що про козака Івана Непийводу не може він розказати. В таке ніхто не повірить. І виходить так, що Микита чужу доброту собі привласнює. І все-таки, роблячи якусь добру справу, Микита не забував казати:

          – Моліться за упокій душі раба Божого Івана. А люди й не питали, хто такий був той Іван, та молилися за нього, бо, видно, добрий чоловік він був. Бог знає, з чиїх рук та доброта. Він розбереться.

          І пішли балачки по селі.

          – Ви чули? Микита розбагатів. Та так розбагатів, що всім бідним допомагає.

          – Нехай би вже свою хату хоч трохи підправив. Бо вітер дихне – хата й розвалиться.

          – Та вже тепер підправить. Або й нову поставить.

          – То може нарешті мельниківна заміж вийде. Батько ніяк не може їй багатого жениха знайти. То може тепер вже знайде.

          – Нехай ще трохи почекає – то й дочка старою дівкою стане.

          – А я так думаю, що перед Микитиним багатством нехай мельник сховається.

          – Ну, не будемо чужі гроші лічити. А Микита – добрий хлопець. Своя хата валиться, а він чужій біді допомагає.

          – А з чого він же так розбагатів?

          – Хто його знає. Хлопець він чесний, на чуже добро не злакомиться. Не злодій, не розбійник. Поталанило хлопцеві – от і все. Головне, що він не приховав те багатство для себе, а людям помагає.

          – Кажуть, на церкву багато дав. Повністю церкву відновлюють.

          – А ще кажуть, молитися круглий рік за упокій душі якогось Івана заказав.

          – Може родич якийсь.

          – Може й спадок від нього одержав.

          – Може. Але не сховав для себе. Людям помагає – це головне.

          – Бог йому того не забуде.

          – І матері честь, що такого сина виховала.

          – То таки правда. В такій бідності і таке путяще. То заслуга матері. Добре вчила.

         

          Та треба вам знати, що жили в тому селі, на самій його окраїні, аж під лісом, двоє непевних людей. Ніхто про них толком нічого не знав. Прибилися вони звідкись у те село та й так собі жили. Ні люди до них, ні вони до людей. Бідні не були, але й багатством не хвалилися. Почули й вони про Микиту. Почули та …

          – А, що, Семене? Кажуть, розбагатів Микита. Чи не пора нам до нього навідатися?

          – Почекай, Пилипе. Може це тільки балачки.

          – Ні, не балачки. Он церкву відновлюють. Там таке затіяли. Бачив?

          – Не бачив. Ти ж знаєш, що я до церкви не ходжу.

          – Отож-бо й воно. А інколи треба. А по селі скільки всього його коштом зроблено. Треба йти, доки він всього багатства не потратив.

          – Як йти – то йти, – понуро озвався Семен.

          Як ніч огорнула село, пішли до Микити.

          – Якби знати, де він своє багатство ховає.

          – Ще може тобі й ключі від скрині дати?

          – Та… Ми й без ключів його візьмемо.

          – Либонь, що не в хаті.

          – А я тримав би тільки в хаті. Спав би на ньому.

          – Та… До хати іти не хотілося б. Шуму наробимо, а чи дістанемо щось – не знати.

          – Та дістанемо. Але коли він нас впізнає, то доведеться з села вибиратися. А не хотілося б. Ми тут непогано прижилися.

          – Та з Микитиним багатством ми скрізь приживемося.

          – Треба було ще Олейка покликати.

          – Ну да! Олейка! Ото сказав! Щоб ще з ним ділитися? Ні вже. Що дістанемо, то буде наше.

          – Як ти думаєш, Микита легко віддасть своє багатство? Чи почне бійку?

          – Ні, легко він не віддасть. Та який би дурень віддав? Доведеться…

          – Ти взяв все, що треба?

          – Взяв. Аби тільки стара не верещала.

          – Зв’яжемо і рот закриємо.

          – Тихо. Прийшли.

          – Собаки нема?

          – Нема. Тссс! Хтось… Ходить.

          – Микита? Не спить?

          – Ні. То не Микита. Вищий і кремезніший.

          – Невже охорону найняв?

          – Видно, таки найняв.

          – Тссс. Либонь, помітив нас. Курить…

          – Микита не курить.

          – Кажу ж тобі, що це не Микита.

          – І смалить не цигарку. Люльку!

          – Козак якийсь…

          – От так штука!.. Влипли ми з тобою.

          – Тікаймо звідси.

          – Пізно. Він нас помітив. Хочеш, щоб пальнув? Тихо. Іде до нас.

          – Що, хлопці? Заблукали?

          – Та…

          – Знаю ваші наміри. Та нічого у вас не вийде. Я тут на чатах. Козак Конотопської сотні Глухівського полку Іван Непийвода. Шабля і пістолі при мені. Чи з вас хтось хотів би зі мною позмагатися? Просто так. Розім’ятися.

          – Та ні. Ми…

          – Хтось там, либонь, щось з собою прихопив. Я знаю. То чого ж? Витягай свою штрикалку.

          – Та ми… Нічого. Та ми…

          – Ви, хлопці, мені не брешіть. Я знаю не тільки те, що ви кажете, але й те, що ви думаєте. Раджу вам йти назовсім не тільки з цього двору, а й з того села.

          – Та ми… А чому з села?

          – Ще раз вас тут зустріну – розмовляти з вами не буду, посічу вас отією шаблюкою на капусту. Нехай потім розбираються, хто це зробив. Такі шаблі тепер є тільки в музеях. Ідіть, хлопці, поки я добрий, поки я не передумав.

          – Та може вже ж нам з села не треба іти? Ми ж нічого не зробили.

          – Ідіть, хлопці. З покійниками не сперечаються.

          – А ви…

          – Так, я покійник. А де ж ви зараз можете побачити живого козака? Хіба на виставі. Так то ж козаки не справжні, а вигадані. А я – козак справжнісінький.

Крадії спершу стояли, як остовпілі, а коли спромоглися до якогось руху, то їх, як вітром здуло. Козак засміявся  і ще дужче запихкав своєю люлькою.

          – Добре я їх налякав. Тепер до нових віників забудуть сюди дорогу.

Сказавши те, зник, наче розвіявся, наче його тут і не було.

         

          А Микита спав собі сном праведника, і не знав, і не відав, що відбувалося на його подвір’ї. вранці він збирався вибирати місце для нової хати.

          – Поставлю велику хату, з рундучком, на дві половини, а тоді вже до мельниківни старостів зашлю. Думаю, її батько погодиться. А дівчина не проти. Я вже з нею говорив. Любить вона мене. Давно любить. І не за багатство моє, а ще тоді любила, коли я жив у бідності. Багатого нареченого батько її хотів, а вона, моя голубонька, готова була жити зі мною навіть у моїй бідній хаті.

          Чи варто продовжувати нашу казку? Її кінець ви вже й самі добре знаєте. Поставив Микита нову хату, і хлів, і комору, і кошару, і все, що треба було, посватав мельниківну, і, як у всякій порядній казці, все закінчилося гучним весіллям. Тільки я на тому весіллі не гуляла, бо такі старі вже по весіллях не ходять, а сидять вдома і казки пишуть. А ви читайте, слухайте, і нехай вам таланить на все добре. Вам казочка, а мені, як любить казати Сашко Лірник, бубличків в’язочка.