А тим часом Тринда з Базікою вирішили спробувати чарівну парасольку. Гордо вийшла Тринда і пройшлася з парасолькою туди-сюди. Нема Дощу. Вона ще походила – даремна справа. Базіка сердито закричав. Затупав ногами.

– Безхвоста мавпа! Дай сюди! Ти ніколи нічого не можеш зробити до ладу.

Вирвав парасолю з рук Тринди тай сам став з нею ходити. А Дощу нема. Тоді він ще дужче закричав на Тринду.

– Ти, певно, не ту парасольку поцупила. Ніяка вона не чарівна.

– Там не було другої парасольки, – виправдовувалася Тринда.

– Не було! Треба було добре пошукати. Як би в тебе був здоровий глузд, то ти б зміркувала, що чарівна парасолька не лежала б отак на похваті. Її, певно, кудись сховали. А для такої дурепи, як ти, поклали звичайну просту парасолю. Бери, тішся.

– Хіба ж вони знали, що я за нею прийду?

– Може й знали. А могли таке припустити.

Тринда витирала сльози. Їй було образливо. Вона ж так старалася. Потім примирливо сказала:

– Давай не будемо сваритися. Краще поїдемо і подивимось, що буде робити та дівчинка без своєї парасолі.

– Дурна ти жирафа! У неї, напевно, є ще одна парасоля, чарівна, котру ти полінувалася пошукати. Але ходімо. Щось робити треба.

 

          А тим часом Софійка, поплакавши, чекала, доки їй принесуть нову парасольку. Дівчинка, правда, не вірила, що нова парасолька зможе викликати дощ. Та все ж чекала.

– Не сумуй, доню. Ти ж зросила дощами більшу частину пустелі. Он як все зазеленіло, забуяло. А тепер, якщо не вийде, то ми поїдемо додому – от і все.

– Я розумію. Та хотілося допомогти людям. Вони так в мене вірили.

          З парасолькою тут і справді була проблема. Та її все-таки дістали. І нарешті вже Софійка мала нову парасольку. Дівчинка була сумна. Вона вийшла у сонячну спеку, не вірячи, що їй вдасться викликати дощ. Вона розкрила свою парасольку і …

– Мамо! Дощ! Дощ іде!

І дівчинка щасливо засміялася.

– Ку-ку, Софійко, – привітався Дощ. – О, у тебе нова парасолька! А чому ти сумна? Не сумуй, а то я стану сумним осіннім дощем.

– Я вже не сумую, Дощику. Я думала, що ти вже до мене не прийдеш.

– Чому ти так думала?

– Бо у мене вкрали мою чарівну парасольку, і я думала…

– Ото смішна. Та парасолька зовсім не чарівна. То ти чарівна, Софійко. Всі чари в тобі. В твоїй усмішці, в твоїй доброті. Мені хочеться бути з тобою поряд. От і все.

– Як? А ти ж казав колись, що моя парасолька чарівна.

– Вибачай, дівчинко. Я так пожартував. Я хотів, щоб тобі цікавіше було, щоб ти в казку повірила.

І вони обоє радісно засміялися. Дощ пустився потужний, веселий, проливний, такий, якого всі чекали. А потім він трохи стишився і сказав:

– Знаєш, а я бачив твою стару парасольку.

– Та ну! А де ж ти її бачив? Ми з мамою ту парасольку цілий ранок шукали.

– У Баби Яги Тринди і в чаклуна Базіки. Вони ходили з цією парасолькою туди-сюди. Певно, також думали, що вона чарівна. Я ще здивувався, бо відразу впізнав твою парасольку. Я ще подумав : чи йти, чи ні?  А потім вирішив тебе почекати.

– То це вони вкрали мою парасольку?

– Виходить, що так. Вони, мабуть, думали, що та парасолька чарівна. Ха-ха-ха!

– Я й сама так думала. А що це за чаклун, що не може дощу начаклувати?

– Бо не чаклун він зовсім. Одне слово – Базіка! Дивися, дивися, он вони ідуть. Із твоєю парасолькою. Цікаво.

– Дівчинко, дівчинко, – обізвалася Тринда. – Чи це часом не твоя парасолька?

– Так, моя. Я впізнаю її. А звідки вона у вас взялася?

– Ми знайшли її, – брехав Базіка. – То чи не хотіла б ти часом помінятися парасольками? Ми тобі твою, оту , що знайшли, а ти нам свою, оту, що маєш зараз. Не можемо ж ми під дощем іти без парасольки.

– Звичайно, можна було б і помінятися. Але ж теперішня моя парасолька зовсім нова і дуже гарна.

– Але ж стара краща.

– Ну чим вона краща? Я любила її, але, коли вона зникла, то…

– Погодься, дівчинко, помінятися. Нам це конче потрібно.

– Коли так, то прошу.

І Софійка взяла свою стару парасольку, а злодіям віддала нову. Щасливі, вони пішли, сподіваючись, що нарешті тепер у них справжня чарівна парасолька.

– І навіщо ти це зробила, – аж розсердився дощ.

– У тебе ж справді була зовсім нова парасолька. І така гарна, імпортна. Привезла б її додому – всі милувалися б нею. І я також.

– Не сердься, Дощику. Знаєш, мені раптом жаль стало своєї старої парасольки. Я люблю її. Я дуже зраділа, що вона знайшлася. Я вже незабаром поїду додому, на Україну. Я не хотіла б її тут залишати.

– Поїдеш? А чого так?

– Пора. Я вже тут достатньо побула. Тебе покликала, багато цікавого побачила. А тепер мені пора. Так що зустрінемося, Дощику, на Україні.

– То щасливої тобі дороги.

– Дякую. А ти не забувай ці краї. Навідуйся сюди і без мене.

– Далеко. Я живу на Україні, у Львові.

– Однак навідуйся.

– Гаразд, буду.

Та й попрощалися.

 

          У Софійки ще була зустріч з тутешнім королем. Чи король справді хотів подякувати маленькій іноземці, чи просто захотілося йому побачити ту дівчинку, що вміє викликати дощ. Так чи інакше, а зустріч пройшла урочисто, з дотриманням всіх правил етикету. На прощання король подарував Софійці свій золотий перстень, а принцеса свою діадему. Та найкращим подарунком для дівчинки був великий папуга какаду, котрий вмів розмовляти. Правда, розмовляв він англійською мовою, але Софійку запевняли, що він і українську мову запросто вивчить. Це йому не важко.

          Софійка і її мама поверталися додому. Вони везли багато вражень і теплих спогадів.

– Цікава була подорож, – замріяно сказала Софійка. – Дуже цікава. Але додому так хочеться.

– Незабаром вже будемо вдома, – посміхнулася мама.

– І найперше я піду привітатися з Дощиком. Добре, що в мене є моя чарівна парасолька.

– Так вона ж не чарівна.

– Ну…Мабуть, все-таки трошки чарівна.

Так могла міркувати тільки маленька дівчинка Софійка. Їй так хотілося – то нехай так і буде. Казка в житті, а життя в казці.