– Прийду.

– То я вийду з парасолькою і принесу ляльку.

– Дощику, Дощику, а ти дозволиш мені завтра трошки покрапати?

– Ну…Якщо ти будеш чемна.

– Вона буде, буде чемна. Послухай, Крапо, а де ти живеш?

– Я? На хмарі. Он на тій, поглянь.

– Ой, як цікаво. Я ще ніколи не була на хмарі.

– Бо дівчатка там не живуть. Там живемо ми з Дощиком. А ще живе Злива, Гроза, Грім. А на другій хмарі живе Град і Сніговиця.

– Бирир. Це – холодно. Я б їх не хотіла.

– Кожному свій час, – сказав дощ. Вони засміялися всі троє та й розійшлися.

          З того часу Софійка могла викликати дощ. Для того їй треба було лише вийти зі своєю парасолькою – і йшов дощ. Дівчинка завжди була усміхнена, і тому Дощик був теплий і веселий. Інколи він сам викликав її з хати. Особливо вранці, коли Софійка солодко спала. Постукає у віконце і гукне:

– Ку-ку! Вставай, соня. Я іду.

І дівчинка вставала, брала свою парасольку і виходила з хати.

– Куди ти? – зупиняла її мама.

– Я зараз, мамо. Там Дощ іде.

– Ще не бачила такого, – дивувалася мама, – щоб дитина так любила дощ.

 

          Я вже не знаю, як здогадалися люди про Софійчину чарівну парасольку. Але вже якось здогадалися. А може дівчинка і сама комусь похвалилася. З дівчатками таке буває. та й з хлопчиками також. Та тепер до їхньої хати майже кожного дня хтось приходив зі своїм пороханням.

– Софійко, я знаю, ти дружиш з Дощем. То попроси його, щоб він не ішов, бо ж саме жнива, треба хліб зібрати.

– Добре. Попрошу, – казала Софійка і зовсім не зазнавалася.

А інша жінка просила:

– Софійко, ти якось зроби, щоб Дощ пішов. Така суш на городі, що просто біда.

І дівчинка робила так, як її просили. Але часом бувало так, що бажання людей не співпадали: хтось просив Дощу, а хтось в той самий час приходив просити гарної погоди. Отоді вже дівчинка губилася і не знала, що їй робити. В решті-решт Софійчиній мамі це набридло і вона делікатно, але настирливо стала випроваджувати відвідувачів.

– Хіба моя донька чаклунка, що ви приходите до неї по дощ чи по сонце?

– Може не чаклунка, але всі те знають, що Софійка вміє викликати дощ.

– Ідіть, ідіть собі. Моя донька нічого не вміє. Вона ще маленька, аби щось вміти.

Та Софійку однак перестрівали по дорозі і просили те, що кому було треба.

          Чутка про незвичайний дар Софійки розходилася та й розходилася. Хтось в те вірив, хтось не дуже, але про дівчинку говорили всі. А якось… В таке важко повірити, до дівчинки приїхала делегація з-за кордону. Приїхали з перекладачем, як годиться, і просили Софійку і її маму полетіти до них в Африку.

– У нас там є така пустеля, що вже дощу не було цілий рік. Без дощу все гине, а ми не знаємо, що робити. Та якось ми почули… Вже не знаємо, чи можна в таке повірити, та спробувати можна.

– Їдьмо, мамо. Треба людей рятувати. І людей, і рослин, і живність всяку.

Ну як тут не поїхати? Поспіхом зібралися та й на літак.

 

          Прилетіли в Африку. Приїхали в пустелю – а там… Спека та пісок. Сонце, здається, світ розплавити хоче.

– Господи, – здивувалася і жахнулася Софійка.

– Та я б день і ніч ходила з парасолькою, аби тільки оживити цей край.

І дощ пішов. Він ішов скрізь, де з’являлася дівчинка з парасолькою.

– Ку-ку! – привітався Дощик. – А я собі думаю: ну куди ти поділася? Як ти так далеко опинилася?

– Мене привезли сюди, аби я тебе покликала.

– Он як! То я з радістю.

Та й ну поливати гарячі піски і все, що тут росло та хотіло пити. Софійку возили по всій пустелі, і скрізь за нею дощик ішов. І пустеля оживала. Всі раділи. А найбільше раділи Софійка і її мама.

          Довідалися Баба Яга Тринда і її приятель чаклун Базіка.

– Ти чула?

– Чула. І не тільки чула, а й бачила.

– Я не вірив. Аж доки сам не переконався.

– От було б добре…

– І я ж про те. От би було добре мати нам ту чарівну парасольку.

– Тоді б ми були володарями пустелі.

– А що? У кого дощ – той і володар.

– Тільки як ту парасольку дістати?

– Овва! Як дістати! Украсти.

– А ти зможеш?

– Не була б я Баба Яга, якби не змогла  вкрасти у дівчиська ту парасольку. Я її просто відібрала б, та біля неї весь час дорослі крутяться. Наче охороняють її. А вкрасти – це запросто.

– Гляди, Триндо, не попадися. Бо мені без тебе сутужно буде.

– Щоб я попалася? Та нізащо! Я обережна, як кішечка, хитра, як лисиця, а якби мене зловили, то, ти знаєш, я водою крізь пальці витечу.

          Пробралася Баба Яга туди, де спала Софійка, крізь відчинене вікно. Обіч неї на стільчику лежала її парасолька. Вхопила Тринда ту парасольку та й утекла. А вранці прокинулася дівчинка, а парасольки нема.

– Мамо, а де моя парасолька?

– Не знаю. Може ти її вчора десь забула?

– Ні, не забула. Я просто не могла її десь забути.

– Чекай. Пригадую…Так. Ще вчора, коли ти лягала спати, вона ось тут на стільчику лежала.

– І я знаю, що лежала. А от…Нема.

І дівчинка заплакала.

– Як я тепер Дощ викликатиму?

– Хіба ж то проблема? Другу парасольку купимо.

– А може тут і парасольки не продаються. Бо навіщо парасольки, коли дощів нема?

– Може й так, доню. Однак не плач. Зараз я скажу кому слід – і вони щось неодмінно придумають. Десь же ті парасольки однак продаються. Не плач. Але ж хто її вкрав?

– Не знаю, мамо. І навіщо вона комусь? Стара дитяча парасолька. Хіба як сувенір…

– Може й так. Як сувенір.

– Мамо, але та парасолька була чарівна. Вона вміла викликати дощ. А я без неї нічого не вмію. Що ж тепер буде?

– А звідки ти знаєш, що це твоя парасолька чарівна? А може всі чари не в парасольці, а в тобі ? І дивились одна на одну.