Розв’язка наступила незабаром. Панотець таки домігся від громади згоди на освячення замку і прилеглої території. Більше про Лесету ніхто нічого не чув. Лише коли Степан і Микола стали дорослими, то інколи дозволяли собі ті юнацькі спогади. Згадували і хрестилися.

– Послухай, Степане, – часом казав Микола. – А може й Лесети ніякої не було? Може ти все це вигадав?

– Ні, Миколо, була Лесета. І перстень був. Ти ж його бачив.

– Так, бачив. Шкода персня. Я б нізащо не викинув.

– А мені, повіриш, не шкода. Навіщо він мені з таких рук?

– Дивак ти.

– Може.

– А мені й Лесети шкода.

– Тихо будь. Не згадуй. Нехай лихе спить.

Хлопці замокли. Кожен думав про своє. А замок стояв собі на горі, овіяний казками та легендами.

 

 

Орелія

 

Коли надходила ніч, Андрієві здавалося… А може не здавалося… Що з книжки, котра лежала на його  столику біля ліжка, а це була казка про принцесу Орелію, виходила дівчина, красуня у шатах, легка, наче зіткана з місячного сяйва. Вона виходила і сідала на стільчику обіч його ліжка. Дівчина доторкалася ніжною рукою до його волосся, обличчя, рук. Її голос звучав, як шепіт вітру, як шелест калинової гілки.

           – Місяцю мій ясний, орле мій сизокрилий, дивлюся я на тебе і ніяк не можу надивитися. Я дивилася б на тебе вдень і вночі. Якби могла.

Андрій, не розплющуючи очей, спитав, ворушачи самими лише губами:

           – А чому ти приходиш тільки в мій сон?

           – Я випросила у свого батька хоч це: бачити тебе при ясному місяці,  коли ти спиш. Я не можу порушити батьківську заборону, бо тоді… Я не зможу бачити тебе зовсім. Батько грозився посадити мене  у високу вежу. А там я зможу розмовляти хібащо з буйними вітрами через загратоване віконце.

           – А чому ж твій батько такий жорстокий? – Ледь чутно спитав хлопець.

           – Бо він – король. А королі всі жорстокі.

           – Але ж ти…

           – Я – принцеса.

           – То ти ж його дочка.

           – Так, дочка. Тому він і боїться.

           – Чого боїться?

           – Щоб я заміж не вийшла та не народила йому спадкоємця.

           – Але ж так мусить бути. Кожен король про те тільки й мріє.

           – Всі королі про те мріють, окрім мого батька.

           – Але король же не вічний.

           – А мій батько думає, що він вічний. Ой, загаялася я. Пора мені.

           – Побудь зі мною, ясочко, ще хоч хвилечку.

           – Не можу. Незабаром вже вранішня зоря до місяця вийде. Прощай, мій соколе ясний, мій орле сизокрилий.

           – Приходь.

           – Прийду.

А потім Андрій міцно засинав і наранок вже не міг з певністю сказати, чи все це йому наснилося, чи було насправді.

          Світило сонце. Розгорався день. Щоденні клопоти обсідали всіх. Тільки Андрій ходив задуманий, як загублений. Ледве чув, що йому говорили. А часом і не чув.

           – Чи тебе, парубче, дурманом обпоєно? – Непокоїлася мати. Дивився на неї і не знав, що сказати, бо й сам до ладу не розумів, що з ним.

           – Андрію, чого шукаєш? Чи не вчорашнього дня часом? – Посміхалися друзі.

           – Ні, я шукаю ночі, –  відповідав цілком серйозно хлопець.

           – Що з ним? – Дивувалися.

           – А що з ним? Закохався, либонь. Андрію, у кого ти закохався?

           – У свій сон.

Зачудовано знизували плечима та й давали хлопцеві спокій. А той  з нетерпінням чекав вечора, чекав, доки місяць зійде і до нього прилине його казка, його мрія, його небачений сон. Книжка про принцесу Орелію лежала на своєму місці. Ніхто не смів би її взяти. Хтось якось попросив ту книжку в Андрія почитати, так той ледве не у бійку кинувся.

           – Не дам, – каже. – То моя книжка.

           – Та твоя. Чого ти? Я просто хотів…

           – Не можна.

           – Але чому?

           – Ну… Не можна.

Так і не зумів пояснити.        

І знову надходила ніч. І знову тривала казка, гарна, як сон, як весняна погідна днина.

Андрій вже не був хлопчиком, а парубком. Якщо вночі хлопець не мав нормального сну, то вдень не було з нього нормальної роботи. Все ходив та й ходив, як сновида. Йому щось кажуть – а він не чує, його про щось питають – а він мовчить, наче не до нього. Занепокоїлися батьки.

 – Що з нашим сином? – Бідкалася мати.

 – Та… Діло молоде. Може закохався хлопець. Свої роки згадай, – заспокоював її чоловік, хоч і в самого серце було не на місці.

 – Коли закохався, то нехай би женився. Хіба ж ми проти? Якщо дівчина порядна, то ми ж не боронимо. Але ж він нікуди не ходить, ні з ким не зустрічається. Ні, тут щось не те.

Матирене серце – добрий віщун. Та ніхто до нього не дослухався. А мати журилася та плакала тихенько.

           – Піду-но я до знахарки, до баби Горпини, – якось сказала. – Може вона мені щось порадить. Мана якась до нашого Андрія вчепилася.

Чоловік тільки рукою махнув.

           – Тільки жінка могла таке придумати. А я тебе мав за розумну. Іти до відьми! В наші дні! В час комп’ютерів та інтернету! Чи ти, Маріє, з глузду з’їхала? Що вона тобі скаже? Що поможе?

           – Горпина зовсім не відьма. Вона травознайка.

           – Тимпаче. То чого до неї йти? Дівчатам якесь зілля привороту-відвороту може й дасть. А в нашім ділі… Та йди вже, як намірилася.

          Взяла Марія у кошик що там мала та й пішла.

          Стара Горпина жила далеко від села, у темних лісових хащах. Аж страшно було у них заходити. Місцина дика, здавалося, що і людська нога тут ніколи не ступала.

«Чого там не ступала? – Заспокоювала себе Марія. – Ходять же до неї люди. По зілля ходять».

Та коли жінка продерлася крізь хащі і вийшла на галяву, сліпуче сонце вдарило їй у вічі. Таким затишком і спокоєм повіяло, що Марія аж присіла у траву, на мить забувши, чого сюди прийшла. Зрошена трава шовково стелилася, подекуди квіти вже відцвітали, а декотрі щойно лише розпускались. Тут можна було б і посидіти, та час на місці не стояв, і треба було йти, куди Марія собі намітила. Неподалік і чепурна хатка виднілася, обнесена живоплотом. Було тут так гарно і любо, що Маріїн острах, котрий все ж був, кудись подівся. І вона вже зовсім сміливо відчинила ворітчата. На подвір’ї вже немолода жінка, запнута білою хусткою, сипала пташкам якесь зерно, а вони, як ті курчата, визбирували його просто біля неї, не боячись і не тікаючи.

           – Їжте, їжте, мої співунчики, баба Горпина вам ще винесе.

Побачивши чужу людину, птаство злетіло і вмостилося на найближчій берізці.

           – Добрго дня, – привіталася Марія. – Я Вам всю пташню розполохала.

           – Нічого. Вони знову прилетять. Вони в мене ручні.

Увійшли до прибраної хати. Сіли.

           – Мусите мені розказати, з чим прийшли. Бо я не ворожка, сама не вгадаю.

Марія обсмикнула фартушок та й стала розказувати про свою біду. Стара Горпина уважно її вислухала, а потім сказала:

           – Все це не просто і дуже небезпечно, але я лише травознайка. Ні ворожити, ні чаклувати не вмію. Та  я вам нараджу діда Михтода. То старий і мудрий дід. Прожив він своїх сто двадцять літ і ще, мабуть, проживе стільки ж. Він багато знає такого, що, як стане розказувати, то не віриться: слухаєш, як казку. Ми часом з ним здибаємося. Він тут недалеко живе. Я проведу вас.

          Дід Михтод і справді жив недалеко. Хатинка маленька, в землю вросла. Та подвір’я ошатне, по-господарськи прибране. Скрізь квіти. Та ще порічки саме поспіли, гріються собі на осонні, око веселять. Дід рвав їх, щось примовляючи та приспівуючи.

           – Помагай Біг, діду Михтоде.

           – Дякувати.

           – А я Вам ось молодичку привела.

           – Гарна молодичка. Та ти трохи спізнилася, Горпино. Раніше треба було.

Зітхнув старий та й посміхнувся, блиснувши здоровими білими зубами.

          Посідали не лавчині під грушкою. Дід потряс її – і кілька грушок впало додолу.

           – Беріть, пригощайтеся. Вони ранні і соковиті.

І сам захрумкотів солодким плодом.

           – Тільки оси набридли. Страх як люблять мої грушки. І казав їм вже, щоб діда не кривдили – не помагає. Доведеться з ними суворіше, якщо по -доброму не розуміють.

           – А ви, діду, і осину мову знаєте? – Здивувалася Марія.

           – А я, дочко, за свої довгі роки всякого навчився. Може й того, чого не треба. Та якщо подумати, то всяке знання в житті знадобитися може.

Дід був спокійний, непорушний, наче скеля чи…  Вічність. Зате Марія нетерпеливилася і поглядала на сонце: було вже нерано… Нарешті старий повернувся до неї.

           – А ти, молодице, можеш нічого мені не розказувати про свою біду. Знаю, чого ти прийшла. Добре зробила Горпина, що тебе до мене привела. Син…

           – Так, діду, син.

           – То ти кажеш, не спить твій син по ночах?

           – Я того не знаю. Тільки вдень він ходить самм несвій. Ні до роботи, ні до розмови.

           – Скажи, дочко, а чи любить твій син читати книжки?

           – Так, читати він змалку любить. Хіба ж то зле?

           – Ні, не зле. Це навіть дуже добре. Та буває інколи… А скажи, дочко, яка у нього найулюбленіша книжка зараз? Є у нього така?

           – Зараз? Віднедавна казку якусь читає.

           – Казку? Такий дорослий?

           – Так. Він казки з дитинства любив і дотепер любить. Я так думаю, що в тому нічого поганого немає. Я й сама казки і досі люблю, хоч уже й у віці.

           – Звичайно. В тому нема нічого поганого ні зазорного. Біда тоді, коли казка приходить в людське життя і втручається в нього.

           – А таке буває?  

           – Не часто, та інколи буває.

           – І що тоді?

           – Треба запобігти лихові.

           – А що може трапитися?

           – Та… Всяке. То ти згадала, яка з книжок стала тепер найулюбленішою книжкою твого сина?

           – Думаю… Біля його ліжка на столику лежить. Думаю, що це вона. Ту книжку йому недавно хтось подарував. Ще я здивувалася, бо товариш попросив у нього ту книжку почитати, то він не дав. Аж розсердився. Я здивувалася, бо мій Андрій ніколи не був скупий. Завжди був подільчивий. А тут …