? ? ?
Я тебе покохала ще змалку,
В ті дитинства далекі дні.
Жив ти десь в кришталевому замку
І приходив до мене у сні.
Ти приходив у сон, мов у казку,
І розгонив задуму із чола.
І дівочу бентежність і ласку
Я для тебе чомусь берегла.
Потім з мене сміялись дівчата,
І казала матуся мені:
“Годі принца тобі виглядати,
Он, під вікнами, хлопці земні…”
В гарну казку я вірю ще й нині,
Хоч не вірю давно в чудеса.
Знаю, ти у казковій країні
На червоних пливеш парусах.
Покоряючи море шалене,
Що невтомною хвилею б’є,
Ти пливеш неодмінно до мене
На тривожне чекання моє.
І запитувать зовсім не треба,
Чи тебе я кохаю, чи ні.
Я ще змалку закохана в тебе,
Коли ти тільки снився мені…
ДОМАЛЮВАЛА
Може, я тебе домалювала,
Може, я тебе домріяла,
Але я тебе такого ждала
І в такого тебе, мабуть, вірила.
Знала, що десь ходиш по планеті,
Що комусь належиш, когось ждеш –
І чекала у тривожнім злеті,
Чи до мене стежку ти знайдеш.
І якщо вже так мені наснилося,
І якщо вже так на долю випало,
Дай же, Боже, щоб усе здійснилося,
Щоб свій до краплі келих випила,
Щоб шептали тепло і схвильовано
Губи й серце: ”Ти прилинь, прилинь!”
Хай же буде так, як домальовано,
Або так, як справді є, амінь!
? ? ?
як гарно ти сказав на час:
“Хай пісня буде поміж нас!”
І пісня стала поміж нами,
Поміж реальністю і снами…
А може, пісня – ми самі?
А може, ми в тій диво-пісні?..
На примороженій траві
Горять – палають квіти пізні…
Ні-ні!.. Я щось не те роблю…
І не про те щось я питаю…
Я божеволію… – люблю?..
Ні-ні!.. Я просто доцвітаю.
Я ЗНАЮ, ТИ ТАКИЙ ДАЛЕКИЙ
Я знаю, ти такий далекий…
Від всього світу і від мене.
Від того мій сумний лелека
Ще більше посмутнів, о нене!
Рятуй мене, моя хороша,
Від пізнього кохання!
Хай непосильна твоя ноша
Мене обійде. Без вагання
Ступлю у затінок два кроки –
І знову роки, роки, роки…
Пригаслий біль, забутий щем…
Одна під проливним дощем.
? ? ?
Що сталось зі мною? Німію…
А хочу сказати: “Мій любий!”
Не мрію, не мрію, не мрію,
А маряться спраглі губи.
І сто тисяч раз зрікаюсь…
І знову серце тріпоче…
Не каюсь, не каюсь, не каюсь…
Обняти тебе так хочу,
Та в тім і собі не зізнаюсь…
Що сталось зі мною? Акорди!.. Акорди!..
У скронях дзвенять і в серці відлунюють…
І я, покірна і зовсім не горда,
Відчула себе до смішного юною…
Стою захмеліла і трохи здивована.
Це звідки ж на мене таке наслання?!
А пісня дзвенить, молода і розкована…
До неї спішу без доріг, навмання.
Хай судить мене білий світ ошелешений.
Цей осуд мене не злякає, повір.
А цей цвіт опадає, бузковий, черешневий…
І струшує роси з натомлених зір.
? ? ?
Я хочу сказати тобі
Слова, що нікому не сказані.
Я хочу співати тобі
Пісні , що нікому не співані.
І ми ще, на горе собі,
Нічим у житті не пов’язані,
І ми ще, на горе собі,
Шукаєм шляхи несподівані,
Щоб ними іти в самоті,
Руки лиш торкнувшись жаданої,
Навіки пронісши в житті
Трепет любові нежданої.
НЕ МОЖУ, НЕ ХОЧУ
Я більше ніколи не хочу стрічати
Твій чуб розкуйовджений, збуджені очі.
Питай – не питай – я лиш буду мовчати,
Бо бити по серцю не можу , не хочу.
Так боляче серцю, коли ти голубиш.
Не гладь, не цілуй мою косу дівочу.
Я знати не хочу, що ти мене любиш:
Тебе я любити не можу, не хочу.
Ти знайдеш подругу, хорошу і щиру,
Ти будеш щасливий – тобі я пророчу,
Та тільки не треба, не трать в себе віру…
А бути поруч не можу, не хочу.