ЖИВЕ ДЖЕРЕЛО
Батьків скарб
Мій батько був трудівник.
Він був хлібороб, садівник,
Будівельник, тесляр і солдат,
Вмів вирощувати виноград.
Він був селянин, робітник,
бо до всякої праці він звик…
А ще він співати вмів,
Та так, що аж подих німів.
Я ж дочка його, і мені
Заповів він свої пісні
І своє, хоч не все, ремесло,
Що разом зо мною зросло,
Увійшло в мою плоть і кров,
Як до рідного краю любов.
І покіль в мене крапля жива,
Не забуду я батька слова.
Він сказав мені: “Виростеш ти –
Мусиш землю свою берегти.
Кожна грудочка, кожна стеблина, –
Все це, дочко, твоя Батьківщина.
Скарб великий лишаю тобі:
Зорі ясні, річки голубі,
Небо синє і поле без меж…
Де таку ще красу ти знайдеш?..
Пишнотрав’я степів і ліси,
І захмарених гір голоси,
Тихі ночі, і сяйво снігів,
І мережку морських берегів…”
… Мого батька давно вже нема,
Я вже матір’. стала сама.
І своїм повносилим синам
Батьків скарб я у спадок віддам…
Я навчу їх співати пісні,
Що наспівував батько мені,
Жито жати і зв’язувати сніп,
Скільки коштує сіль наша й хліб…
Я навчу їх вести борозну
І знаходити серця струну,
Пізнавати і зло, і добро
І любити Дністер і Дніпро…
Бути токарем, плавити сталь
І в космічну линути даль…
Бути правди й добра сіячем,
А як треба, то стати з мечем,
Щоб сказати своє горде “Не смій!”
Хто на скарб зазіхати мій,
Щоб ніхто у моєму краю
Не засмучував пісню мою.
Живе джерело
Коли я зовсім ще була мала,
Йшла по землі непевною ходою,
Мене татусь повів до джерела
І напоїв “живлючою” водою.
І розповів легенду він мені,
Що та вода незборну має силу,
Що в бойові важкі суворі дні
Джерельну воду воїнам носили.
Вона їх піднімала знову в бій,
Смертельні їх загоювала рани.
Вставали мертві, падали живі
І знову піднімались в бій останній…
… Ще він сказав, що та вода свята,
Її хто вип’є, той забуде втому
І, де б не був, навік запам’ята
Стежину ту до батьківського дому…
Я поруч з татусем додому йшла,
І лоскотали трави ніжки босі…
І сонце підіймалось з-за села,
І з поля вітер пахощі приносив.
Солодкий щем відчула я тоді,
Якась бентежність душу полонила.
Не знала я, чи сила в ній воді,
Чи в тій росі, що босі ноги змила.
Чи в тому світі, що пишавсь, буяв,
Що кликав сонце і мене до себе…
Мені здавалось, що я – не просто я,
Я частка сонця, і землі, і неба.
Роки минали, я вже підросла,
Відчула міць і біль свого народу,
І ще не раз пила із джерела
Оту живлючу, ту святцю воду.
Ростуть у мене два сини малі –
Оплекувана рунь моя весела…
То ж я навчу їх кланятись землі,
З якої б’ють такі живі джерела.