Виклик долі

Не була я Ваша учениця
(Білозірській школі)

Не була я Ваша учениця.
Але ж як хотіла, Боже мій!
Та чому так часто мені сниться
цей дзвінок і вечір випускний?
Вчителька, котра мене не вчила…
Ах, які ті дні були трудні…
Ну, кому і чим я завинила,
що не можна вчитеся мені?
Сивий і суворий математик,
що його боялись хлопчаки…
І в торбинки полотняні мати
клала кусень хліба і книжки.
– Ну, візьміть, візьміть мене до школи!
Та мене не брали, бо сліпа.
Що ж ти наробила, моя доле!
Ти таки недобра і скупа.
Я ж була розумна і слухняна
і нікому не робила зла.
Чи моя торбинка полотняна
на заваді вже б тобі була?
Я не вчилась в Білозірській школі
у найкращі роки молоді.
І, напевне, перший виклик долі
я зухвало кинула тоді.

***
Люблю життя, сумне, а чи веселе,
З перчинкою, і з хроном, а чи з хмелем.
Люблю його за радощі чи муки,
Люблю його за зустрічі й розлуки.
Люблю життя, невтомне і кипуче,
Наперекір усім смертям живуче.
Люблю за шум вітрів, за тиху пісню…
Лиш не було б воно без смаку, прісне.

МАМИНІ Пороги

Мамині пороги
Вже заросла та стежка бур’янами,
І їх покрили вже сріблясті роси,
Де лопотіло босими ногами
Полатане дитинство русокосе.
Я позбираю ту росу перлисту
І прополю неходжені дороги,
Нарву я чорнобривців і любистку
І заквітчаю мамині пироги.

Ніхто не вийде з маминої хати
І не покличе у теплінь затишну.
Понахилялись явори крислаті,.
І виросли мого дитинства вишні.
Йду по селу, чужа і всім далека,
Мене з лиця не впізнають знайомі,
Лиш дивиться услід сумний лелека
Й запрошує до батьківського дому.

Ось річечка мала жбурляє воду,
Над нею верби заплелися віттям…
Як добре, не питаючися броду,
В дитинство мандрувать з багатоліттям.
Сховалась ніч в зарошеній пшениці,
Несе мені дрімота колисанку,
І кида сон у втомлені зіниці
Мені дитинство босе до світанку.

***
Я стою на забур’яненім подвір’ї.
Тут колись я народилась і зросла.
У якомусь нещасливому сузір’ї
Заблукала тиха зірочка моя.
Тут деревця молоді мене не знають,
Схвилювалась тільки липа престара,
Шелест я її на край землі впізнаю –
Цей найкращий символ щастя і добра.
Постаріла і знищіла рідна хата,
Та, здається, зберегла своє тепло.
Руки добрі, працьовиті мами й тата
Залишили тут і душу, і тепло.
Я стою, і вітер гладить мої коси,
Ноги чують дужу силу від землі,
Я стою, а серце квилить, серце просить,
Щоб хтось вислухав усі його жалі.

***
Трави лягли на спочинок,
Вкрившись росою до сну,
Зорям хрещатий барвінок
Пісню співа чарівну.

Землю закоханий вітер
Ніжним теплом обійма.
Ти не шукай, бо на світі
Кращого краю нема.

Місяць зійшов понад рожі,
Душу бентежить мою.
Верби стоять на сторожі
Спокою в ріднім краю.

Теплий вітрець, наче ласка,
Землю теплом обійма,
Сном заколисана казка
Сходить на землю сама.

Тут мене мати зростила,
Пісню дала для душі,
Тихо під ноги стелила
Ніжні свої спориші.

А спориші, а чи терни –
Винна вона не сама.
Ти не шукай, бо даремно –
Кращого краю нема.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − eight =