Виклик долі

Спасибі осені
Спасибі тобі, люба осінь,
За ті килими золотаві,
За пахнучі квіти і трави,
За листу твого дзвіноголосся.

Спасибі тобі, люба осінь,
За те, що несеш всім дарунки,
Спасибі тобі за цілунки,
Що спогадам щастя приносять.

Спасибі за тепле дихання,
За вітер, пронизаний листом,
За павуть прозоро-сріблисту,
За перше і щире кохання.

Сумували трави, сумували зорі,
Сумувало небо у воді прозорій,
Плакала береза золотавим листом,
Тільки не журилась осінь урочиста…

Йшла вона по травах, йшла вона по росах
І в дощах капала свої довгі коси.
Жартувала з вітром, для його забави
Розкидала листя і в’ялила трави.

В осінню ніч
Осінь стука у вікно:
“Ти не спиш?” “Не сплю давно.
Пробудилась серед ночі,
Бо приснились милі очі…
Чи ж тобі не все одно?”
“Відчини, впусти мене!
З хати всяк мене жене,
Вікна двері зачиняє
І погрітись не пускає.
Пожалій хоч ти мене!”
“Відступися від вікна.
Не пущу, бо ти сумна.
Не боїшся ти вітрила.
Він візьме тебе на крила,
Полетиш, як навісна.
Не пущу, ти не сама:
За тобою йде зима.
А у неї білі коні,
Крижані її долоні…
Не просися – все дарма”.
Осінь плаче гаряче,
В вікна дощиком січе,
Та втомилась лютувати
І пішла до лісу спати,
Поки рік не протече.
СНІГОЦВІТИ

Снігоцвіти
За вікном метелиця
Сніжить віти –
І довкола стеляться
Снігоцвіти.

СНІГОЦВІТИ
СНІГОЦВІТИ
За вікном метелиця
Сніжить віти –
І довкола стелиться
Снігоцвіти.
Вийду я, ой, вибіжу
На стежинку:
“Подаруй, метелице,
Хоч сніжинку!”
Засміялась радісно
Завірюха:
“Спершу мою співанку
Ти послухай.
Принеси вітри її,
Кругосвіти…
На, забирай, лови мої
Снігоцвіти!”
І жбурнула-кинула
Цілу жменю.
Я мерщій забрала їх –
Та – вкишеню!
Принесла до хати їх,
Рада дуже, –
А в кишені… порожньо,
Лиш калюжа.
І сказала весело
Моя мати:
“Снігоцвіти, донечко,
Недля хати.
Це тобі не проліски
І не рожі:
Їм пишатись-квітнути
На морозі.”
З мене посміялася
Завірюха.
От і вір бешкетниці,
От і слухай!
Я на неї гнівалась
Аж до світа…
А вона все сяяла
Снігоцвіти…
? ? ?
Зима засніженою гілкою
махає здалеку мені;
і вітер ніжною сопілкою
свої наспівує пісні.
Я йду по вулиці обіленій,
шукаю тут твої сліди.
І квилить вітер – птах підстрілений:
“Ти не ходи! Ти не ходи!”
Не чую я сопілки дивної:
крізь заметіль все йду і йду…
Як загубила я сліди твої,
то, може, десь тебе знайду…
Зима засніженою гілкою
зове мене у сніговій.
Лечу до неї перепілкою
сховати біль і смуток свій…
Я ПЕРЕСТАЛА ЗЛИТИСЬ НА ЗИМУ
З давніх пір любила я весну,
Неба голубого глибину,
Ніжний цвіт черемхи і бузку
І гучне зозулене “ку-ку”.

Сама не знаю я, чому
Сердилась на сніг і на зиму.
На швидкі хурделиці танки
І на гри зимові гомінкі.

Та ішли з коханим якось ми
Крізь пухнасті віхала зими.
І мені так хороше було,
Наче знов вернулося тепло.

Наче був не сніг – черемхи цвіт…
І обнять хотіла цілий світ…
І з тих пір, не знаю я чому,
Перестала злитись на зиму.

Відтоді я полюбила сніг,
Що стелився килимом до ніг.
Під швидкий хурделиі танок
Дід Мороз одяг мені вінок.

Білий-білий, чистий мов кришталь…
Ах, мені його до болю жаль,
Бо не вічний ясний дар зими,
Бо не завжди з милим разом ми.
? ? ?
Затаїла в серці дівочому
Біль пекучий і гірку образу.
Все питаю себе: ну чому, чому
Я тебе не забула відразу?…

Чом весняними теплими ночами
Ти, як привид, стої біля мнен,
Володієщ думками дівочими
І розбуркуєш серце шалене?

… Ми ішли сніговими порошами,
ми ішли білоцвітом зимовим…
я забула на мить, о хороший мій,
що одна я залишусь знову.

І зима дорогою порошею,
Наче мати, мене дарувала.
Як хотіла я стати хорошою!
І вона мені в тім помагала.

І весільною піснею здружено
Нас вітали зимові метілі…
Я забула на мить, що полруженькам
Не співать на моєму весіллі.

Та навіки лишилась я вдячною
І землі, і її білоцвітам,
Що зробили мене необачною
Й підняли над оновленим світом.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four + eleven =