Виклик долі

Колишуться каштани в напіввесні,
Їм казку наколисує квіт-вечір.
І хтось мені наспівує пісні,
Хтось мовчки гладить голову і плечі.
? ? ?
Я знала, що тебе нема
І що спішу дармісінько-дарма,
Та все ж я бігла, сперечаючись з собою.
Я бігла на побачення з тобою.
Здивовано підводив дуб
Свої крислаті віти-брови.
А я, затамувавши дух,
Шукала першої любові.
І несла пісню на руках –
Тобі безцінний подарунок,
Дівочих губ солодкий трунок.
Тьмяніли роси на квітках…
А я все йшла… крізь заметіль,
Крізь білоцвітову порошу
Й несла свою нелегку ношу –
Любов і пісню. Звідусіль
Я чула співи солов’їні.
Звисали кетяги калини…
І на гарячому снігу,
Немов і справді на лугу,
Цвіли ромашки. А жоржини
Самі назустріч йшли мені.
Палали зорі в вишині,
Горіли ватрами-вогнями.
Всі пори року, ночі з днями
Злились в одну ясну пору –
Пору дівочої любові,
Що обірвалась на півслові…
? ? ?
Я любов тобі напророчу –
Заметіль весняною порошею,
Я не знаю, які в неї очі,
Тільки буде вона хорошою.
Вона буде такою вродливою,
І земною і неземною…
Це нічого, що ти щасливий
Будеш з нею, а не зі мною.
Буде сміх її неповторний,
Ніжний трепет у кожному слові.
Ти ж для щастя, запевно, створений
І великої вартий любові.
Я залишу собі всі туги,
Всі печалі земні, всі болі…
Тож чекай її, мій хороший,
Нерозтриньканої любові.

ЗА ЩО ЛЮБЛЮ
Люблю тебе я не за стан високий
І не за хвилі кучерів розкішних,
І не за дивний погляд синьоніжний,
А лиш за те, що ти узяв мій спокій.

За те, що ти сміливий і не смілий,
За те, що ти такий до болю милий.
Люблю тебе за все, за все твоє.
Люблю тебе за те, що ти такий… як є.
? ? ?
Ти прийди до мене з років чи віків –
Я ніскілечки не злякаюсь.
Грішна я, та гріхів своїх
Не зрікаюсь і не каюсь.
Я не можу без тебе і край.
Почуття це якесь шалене.
Хочеш – милуй, а хочеш карай,
Тільки більше не йди від мене.
Ти спитайся там у пітьми
/Знаю я, що вона тривожна/,
І якщо вже інакше не можна,
То мене з собою візьми,
Тільки більше не йди від мене…

Я ТОБІ НЕ ДОРІКАЮ
Мовчки слухаю пісні
Або з трепетом співаю…
Може, боляче мені,
Та тобі не дорікаю.
Мовчки часом край вікна
Милий погляд відганяю.
Вдвох були, тепер – одна…
Та тобі не дорікаю.
Юність зве мне в танок –
Я одна її вітаю,
А хотілося б удвох…
Та тобі не дорікаю.
На одну прийди хоч мить!
Я надіюсь і чекаю.
Не прийдеш… Душа болить,
Та тобі не дорікаю.
Інша щастя принесе.
Я з лиця її не знаю.
Будь щасливий – ось і все.
Я тобі не дорікаю.

ТИ ПОКЛИЧ
Я піду, не спитавши куди:
У сніги чи у буряну ніч,
У п’янкі, у вишневі сади…
Ти поклич мене, тільки поклич.
Ти мене відшукай, відшукай
І в новий, невідомий ще край
Ти поклич мене, тільки поклич.
І якщо ти оступишся десь,
То не знайдеш надійніших пліч.
Я пройду, де ти сам не пройдеш.
Ти поклич мене, тільки поклич.
Спиню ріку поміж берегів,
Днем зроблю полярну я ніч,
Стану квіткою серед снігів…
Ти поклич мене, тільки поклич.
Ти облиш всі вагання свої,
Прожени їх з задуманих віч.
Чуєш, просять ліси та гаї:
“Ти поклич її… Чуєш? Поклич!”
? ? ?
Я тебе виношу,
Я тебе вимрію!..
Трави не викошу –
Росами вимию.
Квітами зіроньки
Я позаклечую,
Хай несподіванки –
Не заперечую.
Йтиму стежиною,
Йтиму дорогою.
Стану єдиною
Пересторогою.
Стану пелюсткою
Квітки незнаної,
В засуху плюскотом
Хвилі жаданої.
Квіти незірвані…
Небо задимлене…
Ти тільки вір мені,
Ти тільки жди мене.
Серця забаганка,
Тиха сподіванка…
Ти моя загадка,
Ти моя співанка…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 + 4 =