Виклик долі

А сніги біліли
А сніги біліли – не танули,
А серця боліли поранені:
Чиє – багнетом, чиє – пістолетом,
А його, дитяче, – нестерпним болем.
А зірки тремтіли – не падали,
А серця боліли – не зрадили,
Уста шептали, уста кричали:
“Для кожного ката прийде відплата”.
Їх було четверо, а може троє…
Він тоді ще гаразд не мів лічити:
Був ще малий, та й ніколи вчити…
Були в білому, були при зброї…
Що снилось малій кучерявій голівці?..
Для нього, малого, високі й пороги…
Облич їх не бачив – бачив лиш ноги
І темні сліди від чобіт на долівці…
До них частенько, сумні і веселі,
Заходили тьоті, заходили дяді.
Один по голівці хлопчину погладить,
А другий – підкине до самої сталі…
А ті… Петько ще таких не бачив…
Страшні і темні якісь, мов сичі…
І ходять для чогось не вдень, в вночі…
Петько, їй-богу, зараз заплаче…
Та в нього є захист і затишок – мати,
Вона заспокійливо горне до себе:
“Не треба, синочку, не треба, не треба…”
І хлопцеві враз захотілося спати.
І він би заснув, пригорнувшись до неньки,
Та хтось ухопив його за сорочину…
І зойкнула мати: “Не треба дитину!
Синочку!” І став він маленький-маленький…
І рипнули двері, немов застогнали –
І хлопчика в сніг, за поріг, у пітьму…
Дитина не знала, завіщо, чому…
А в хаті довгенько ще крики лунали…
А потім все стихло… здалося хлоп’яті,
Що йде його мама ходою легкою,
Бере його, ніжною пестить рукою,
А потім несе, пригорнувши, до хати…
А сніги біліли – не танули,
А серця боліли поранені:
Чиє – багнетом, чиє – пістолем,
А його, дитяче, нестерпним болем.
Із тої страшної ночі
Дитина втратила очі.
Одні казали: “Застудилося”,
Казали другі: “Так судилося”,
Казали треті, клептухи: “То за гріхи…”
Та за чиї ж? Не за свої ж?
За мамині?.. То ж їй покуди досить…
А люди, як люди, – однакові всюди:
Розказане й почуте переносять.
Одні, обережні, стороняться:
Крий Боже, ще хто побачить…
Другі зітхають, моляться,
А треті просто плачуть,
А ті четверті, напевно, вперті…
Прикривають віями очі…
А губи шепочуть:
“На кожного ката чекає відплата…”
Вони, бентежні, стискають мовчки кулаки.
А обережні розходяться од них на всі боки.
… А Петько, як у казці, все ріс, виростав,
Вже й про маму питати чомусь перестав.
Не забув, заховав її в серці далеко.
Все чекав, що з весною прилине лелека.
Коли сонце розтопить замерзлу криницю,
Принесе той лелека йому таємницю:
Де поділась матусенька люба, хороша?..
Де її заховала та біла пороша?..
Наче зовсім на світі її не було…
Може, снігом її в ту ніч замело.
Може, в лісі вона заблудилась глухому,
Загубила стежину до рідного дому?
Може, просить вона у Петька допомоги!
І точили хлопчину таємні тривоги…
Не хотів чи не вмів його розум збагнути,
Що матуся ніхто вже не зможе вернути.
Якби очі йому, він побачити б міг
Сто незнаних стежок, сто незнаних доріг.
І побачив би, може, отую могилу,
Де село поховало матусеньку милу.
І спитав би: “За що?” Закричав би: “Для чого?”
Хто посмів відібрати матусеньку в нього?..
Хто згасив йому зорі і сонце затьмарив?..
Та Петько виростав і все казкою марив…

ВИКЛИК ДОЛІ
***
Ми сиділи утрьох: доля, муза і я.
Сперечались, сміялись і трохи журились,
І сварились, і знову потихеньку мирились.
В тім гурті верховодила доля моя.

Прорекла мені доля: “Ти будеш сліпа.
Не побачиш ніколи ні сонця, ні світла…”
І чомусь була муза на слово скупа,
Тільки мовила тихо: “Не бійся…” і зникла.

Повернулася муза із Брайлем Луї.
Чоловік цей помер десь років за двісті.
Я дивилася мовчки на пальці свої.
Не дала навіть гостеві стільчик присісти.

“Зупинись, навіжена”, – він долі сказав,
– Бач, дівчатко придумала чим налякати!
А чи знаєш ти, скільки нас?” Й цифру назвав.
Цифру зовсім теперішню.
Звідки міг знати?
“Ти гадаєш, усі вони просто сліпі?
Ти гадаєш, усі вони мотлох планети?
Серед них композитори є і поети,
Й співаки, та такі, що не снилось тобі”.
Тихо муза сказала:
“Біда – не біда,
Бо на світ бувають ще біди і гірші.
А яки ми з тобою напишемо вірші!”
Моя доля стояла німа і бліда,
Вочевидь, на виду я бліда біла теж.
Та в душі не було вже ні страху, ні болю.
“Як, до речі, ти збірочку першу назвеш?”
Я сказала із гордістю: “Виклик долі”.

Перехожим
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: “Вам не гірко?”
І я кажу: “Запевне, ні”.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені”.
То ж не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five + eighteen =