Виклик долі

Яблуко
Моє серце сьогодні зігріла
Ніжна й трепетна радість, до сліз…
Намальоване яблуко спіле
Мені син з дитсадочка приніс…
І бере мій палець дитина,
І показує: “Ось корінець…”
По голівці гладжу я сина
І кажу йому: “Ти молодець!”
… В чого сина голубі очі
І дві ямочки на щоках…
Його бачити дуже хочу
Та несила, бо ніч в очах.
Тільки що тая ніч, мій синку!
Серце матері, серце моє
Бачить кожну твою волосинку,
Бачить яблучко спіле твоє.
І нехай це тебе не хвилює,
Я побачу, мій хлопчику, все,
Все, що ти в дитсадку намалюєш,
Що усмішка твоя принесе.

Виклик долі
В’ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло, бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.

Воно бігло, дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові зриваючи радощі
І невиплакані жалі.

Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
“Не співай, зупинись, замри!”

І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов’ялі квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло, не сміючи жити.

Але це була тільки мить.
І в пітьмі, простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: “Я буду жить”.

Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стегни…
Та я знала, що мушу йти…

Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.

Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча…
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча…

І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов
(То, можливо, був просто вітер…)

О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною.
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.

Різнобарв’я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.

А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.

… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина,
Як волошки мого життя…

Матусю, розкажи мені про зорі

Матусю, розкажи мені про зорі!
І про глибоку синь ясного неба.
Чи правда, що їх тільки бачить треба,
А чуть не можна у імлі прозорій?
А ще скажи, чому бабусі плачуть,
Коли удвох проходимо з тобою?
Невже тому, що я зірок не бачу?..
Ти знов зітхаєш з болем та журбою…
А мені здається… А мені здається…
Коли я чую “Місячну сонату”,
То бачу, річку. зорі й нашу хату,
А серце б’ється… так нестримно б’ється.
Матусю, ти того не знаєш…
Вночі, коли всі сплять, то я… літаю…
Я чую, як співають небеса
І як на землю падає роса…
А хочеш, я про зорі заспіваю?..

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 2 =