ПІСНІ МОГО СЕРЦЯ

ОКСАНА
Порою теплою весняною
Зустрівся з силою Оксаною.
З тих пір я зву її коханою,
Тільки не в очі.
Сказав, що гарна над усе вона,
Що з нею лиш прийшла весна,
Я закохаюсь – в тім її вина, –
Вірить не хоче.

Не бачив ще такої дівчини.
Неначе радістю увінчана.
Іде в кіно, та тільки з іншим,
Все не зі мною.
Я ходжу тихий та несміливий.
Невже не стане зрозуміло їй,
Що ожила вона в душі моїй
Разом з весною?

Вітає всіх словами теплими –
Мене лиш жартами дотепними.
І не домовимось конкретно ми,
Де стрітись знову.
То ж не чаруй з такою силою,
Дозволь тебе назвати милою,
Зроби успішною, щасливою
Нашу розмову.

ЖОРЖИНИ
Де синіють гори, де живуть жоржини,
Де сади бентежить солов’їний дзвін,
В’ються понад річку дві вузькі стежини,
Там удвох ішли ми мріям навздогін.
Скоро знов ти пройдеш по вузький стежинах
І побачиш річку голубу мою.
Поклонись від мене ти сумним жоржинам
І скажи, що я їх над усе люблю.
Заспівай жоржинам пісню про кохання,
Ту найкращу пісню, що співала я.
Передай жоржинам ти моє вітання
І скажи, що я вже більше не твоя.
Де синіють гори, де цвітуть жоржини,
Де сади бентежать співом солов’ї,
Так і не зійшлися дві вузькі стежини,
Розділились мрії на твої й мої.

Я СТАНУ КАЗКОЮ
Тебе не ждала я –
Ти сам зустрів мене,
А парк зеленими
Журився кленами.
Тепер не ждеш і ти,
Та вперто вірю я,
Що стану казкою,
Чиєюсь мрією.
В тривозі-захваті
Когось чекатиму,
І веселитимусь,
Любов’ю –ласкою
Когось зігрію я,
Я стану казкою,
Я стану мрією.
Я стану хвилею,
Я стану піснею,
Для когось милою,
Комусь незвісною.
Тепер не жди мене –
Не буду плакати,
Бо кимось знайдене
Хтось мусить втратити.

МІСЯЧНОЇ НОЧІ
Я ледь чутно двері прочиню
В прохолодну вечорову тишу,
На холоднім росянім листку
Я теплом ім’я твоє напишу.
Десь упала зірка з висоти
Й задзвеніла о чиєсь безсоння.
І здалось мені, що знову ти
У моє постукав підвіконня.

Я стою, і голову мені
Вишня гладить кучерявим гіллям.
Я стою і чую в тишині,
Як гуде гучне твоє весілля.
І завмер листок в моїй руці,
Посмутніли квіти і дерева,
І тремтить у мене на щоці
Чи сльоза, а чи роса вишнева.

Нахилився місяць до землі
І шепнув до мене таємниче:
“Ти облиш всі смутки і жалі,
Ще тебе весна твоя покличе”.
Він жартує з мене, певна річ,
Я й сама це добре розумію,
Та дивлюсь у ту духмяну ніч
Й заперечить місяцю не смію.
? ? ?
Цвітом черемшини,
Усміхом калини,
Смутком лебединим
Ти прийшла –
Перші сподівання,
Трепетні бажання
В серце юнакові
Принесла.

Як без тебе бути?
Як тебе забути,
Дівчино хороша,
Не моя?
Осені зітхання –
Це моє кохання,
Смуток лебединий –
Це ж бо я.

Та з кохання мого,
Щирого, палкого.
Ти лиш насміялась
Досхочу.
Знов тужлива осінь
За вікном голосить,
Співанки співає
Із дощу.
? ? ?
Я відчула себе щасливою,
Взимку раптом запахли квіти.
Захотілося стати вродливою –
Найгарнішою в цілім світі.
Захотілось красою незнаною
Наділити всю землю і небо,
Стати піснею незрівняною
І полинуть у даль да тебе.
Щоб сміялися вічно весни нам
Й дарували ранкові роси,
І щоб ручка маленька пестила
Твої кучері й мої коси.

ЗУСТРІЧ
Я зустрічаю тебе,
Немовби не снився ніколи.
А я зустрічаю тебе,
Немовби твоя не була,
Немовби не вів ти мене
У замок любові казковий,
Немовби ти не говорив
Мені неповторні слова.
І дивиться мовчки на нас
Алея у Стрийському парку,
І нежурно хитає крильми
Нам вслід лебедина сім’я.
Ось тут мені ти говорив
Так щиро, так ніжно, так палко,
Ось тут щось солодке, п’янке
У відповідь мовила я.
Я мовчки дивлюсь тобі вслід…
Навіки забула ті ночі,
Коли до пташиних пісень
Не спали ні я, ані ти.
Та якось не зручно мені
Дивитися лебедям в очі,
І якось мені незруки
По нашій алеї пройти.
І зовсім оце не сльоза –
Хмаринка у синьому небі.
Що тепла й солона на смак,
То в тому вина не моя…
Та скрушно хитає крильми
Старий і досвідчений лебідь,
Він знає, він все зрозумів
І більше, напевно, ніж я.

ПІСНЯ З КАРПАТ
Йде дівчина пишної вроди –
Зупинились бистрії води,
Мавки заховалися в праліси
Від її чарівної краси.

Йде вона – співає, чарівниця,
Набито й не зна, що мені сниться.
Запмтав, чи любить – оком повела
І таке відповіла:

“Я люблю свою Верховину,
Кожен плай і кожну стежину,
Вільний вітер, що по скелях спів мій носить,
Викладає хмари у покоси”.

Йде дівчина пишної вроди –
Зупинились бистрії води,
Мавки заховалися в праліси
Від її чарівної краси.

Стану я гірським дзвінким потоком,
Поцілую ніжки ненароком.
Стану едельвейсом, ніжним, як весна –
Може, хоч подивиться вона.

Полечу я вітром над плаєм,
У трембіту гучно заграю,
Понесу я пісню її між люди –
Може, хоч тоді моєю буде!

НАЙКОРОТША КАЗКА
Щоб синок мій заснув, я кажу йому казку.
Вже сплітаю сама і сюжет, і розв’язку…
А щоб спала любов моя – ти її іноді будиш, –
Розкажи мені казку, що ти, як колись, мене любиш…