Щастя
“Що таке щастя” – задумалась юнка.
“Що таке щастя” – задумався юнак.
Серце вистукає дзвінко та лунко:
Так-так, так-так.

Вітер із сонцем у піджмурки бавиться,
Заховавшись в зеленім гіллі.
Щастя – це пісня, щастя – це праця
На моїй неосяжній землі.

Щастя у зорі чарівної юнки,
В пісні, що палко співає юнак…
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так.

Щастя – це прагнути і жадати,
Щастя – любити, в тривозі ждати,
Щастя – це трепетний шум вокзалу,
Це так багато і так це мало…

Щастя у тому, як слухає юнка,
Щастя у тому, що каже юнак…
Серце відстукує дзвінко та лунко:
Так-так, так-так…

Гіркотно тане в роті шоколад
(роздуми, навіяні гуманітарною допомогою)
Гіркотно тане в роті шоколад…
На серці тоскно, на душі огидно…
Куди ж привів хвалений нами лад?
І через сімдесят які нам далі видно?
Гордились непохитним ми оплотом
І крокували в комунізму рай –
І стоймо під заграничним плотом,
І вседержавну руку тягнемо: “Подай!”
“Подайте, Христа ради, комунізму,
Поки він голий і голодний не засне!”
Що скаже мій нащадок про вітчизну?
Кого він, обнищілий, проклене?
І сумно плаче кобза на майдані,
І квилить – стогне приспаний Дніпро…
Де ви взялися, покручі погані,
Що рознесли по світу все добро?
З якими шльондрами промарнували?
В содомиських яких ви упились?
Реакторів сп’яна намурували,
Сп’яна і позриваєте колись.
“Моголами” ми ходимо по світі,
“Моголами” вже, певно, помремо…
Та тільки ким зростають наші діти?
Кому у тому звіт ми складемо?..
Гіркотно тане в роті шоколад…

***
Видумують у Верховній все нові закони,
Обривають кому нерви, кому – телефони.
Народ плаче, народ стогне,
Гне народ коліна…
Незалежна, суверенна, бідна Україна!..
Твою землю плюндрували тепер плюндрують,
Святим іменем Тараса і далі шинкують.
Незалежності святкуєм святу роковину!..
Важко стало заробити вже й на домовину!..
Тільки й того, що голосять з усієї сили,
Які вони патріоти. Боже ти мій милий!
І тебе взяли до спілки, щоб дурних дурити!..
І ти знаєш, що дешевше: чи вмерти, чи жити.
Та вже годі того вірша. Вославим свободу,
Що нарешті вибороли рідному народу!..
Де ж ви, хлопці-запорожці, бо ми вже не знаєм,
Чи нас треба визволяти, чи й так повмираєм.

***
Я продираюсь крізь хащі,
Крізь чорториї історії,
І вперто доскіпуюсь в пращурів:
ХТО я є?
І відповідь луна мені єдина:
Ти перш за все – людина.
Я знову історію за сторінки смикаю:
Скажи: як людиною стати великою?
І вона відповіла, помовчавши трохи:
А ти запитай у своєї епохи.
І я повертаюсь до свого часу:
До свого цеху, до свого класу,
До свого комбайна і до ракети.
І знову гукаю:
Історіє, де ти?
І відлуння відповідь гучно повторює:
Це ти, людино, твориш історію.

Ключі
… І хтось постукав у моє безсоння
І запитав: “Чому не спиш вночі?
Хіба ж не знаєш: у твоїх долонях
Від душ людських і від сердець ключі?”

Хто це спитав – мені не відгадати.
Кому оце чужі бентежить сни?
То, може, вишня та, що біля хати
Матуся посадила восени.

То, може, просто вітер недалеко
Засушеним листком прошелестів…
То, може, був отой сумний лелека,
що відлітать у вирій не схотів.

То, може, серце стукнуло в тривозі,
Розбуркавши і хвилі, і вітри:
Не стій, мовляв, бездумно на дорозі,
А йди, шукай, відшукуй і твори.

Лиш сон-утома склеплює повіки,
Я знову чую ті слова вночі…
Тепер я знаю, скільки мого віку,
Я чарівні шукатиму ключі.