Виклик долі

ПІСНЯ СЕРЦЯ

Я б дифірамб співала нескінченний
Тобі, та слів нема, – і я мовчу.
Лиш іноді у пристрасті шаленій
На повен голос піснею кричу.
Кричу-співаю, тільки все дарма:
Не чуєш ти, бо й голосу нема.
І я до зір, що сяють в вишині,
Складаю руки: дайте слів мені!
І гладжу я тугий налитий колос:
Віддай мені свій шум – свій тихий голос…

Холодне світло ллють байдужі зорі,
І з місяцем говорять жартома.
Шумить веселий колос на просторі –
У мене ж слів і голосу нема.
Тоді чекала я аж до весни,
Та принесла вона мені лиш сни.
Тоді до серця крикнула: згори
Палким вогнем або ж заговори!
Щоб пісня скелі зрушити зуміла,
Щоб всім була доступна й зрозуміла…

І де взялись слова? Де взявся голос?..
На мить спинилась річки бистрина.
На мить замовк тугий налитий колос,
І здивувалась зіронька ясна.
І пісня облетіла всі світи.
Почули всі її, не чув лиш ти,
Бо іншу пісню слухав і мовчав…
Плело її тобі худе дівча
З зеленого барвіночку і м’яти…
Чи варто ще мені тепер співати?

БЕЗ ТЕБЕ
Скаламутніли ріки навіки,
І захмарилось небо – без тебе,
І зів’яли всі квіти на світі:
Серця втіху забрав не для сміху.
Ти ж бо з нею говориш – о, горе!
Ти ж бо з нею жартуєш – не чуєш,
Як зову тебе, кличу – курличу
Журавлем у негоді – о, годі!
ЗОРЯНА ЕЛЕГІЯ

Місячної ночі
Сплять перестороги.
Ваблять любі очі
Зоряні дороги.
Ходить вітер легко
По гіллястій липі,
І п’яніє серце
Від кохання миті.
Зоряні тривоги
Пахнуть васильками.
Я впіймаю щастя
Дужими руками.
Я зловлю для тебе
Зоряну жар-птицю –
Хай тобі, кохана,
Папороть насниться.
Я сплету для тебе
Зоряну дорогу,
Подаруй мені лиш
Місячну тривогу.
Хай бентега серця
Юного, палкого
Вабить в ніч чарівну
Лиш мене одного.
? ? ?
Я так тебе чекала запізніло,
Дивилась осінь сумно у вікно.
Ти не прийшов – і все я зрозуміла:
Тобі байдужа я давним-давно.
А за вікном сумний осінній вітер
Прошепотів: ”Не жди його не жди!
Він не прийде, твій найдорожчий в світі…”
Ти зник кудись. Я знала: назавжди.
Втомилась осінь плакати тужливо,
Сумне умила личенько дощем…
З тобою не завжди була щаслива,
Та зараз в серці біль і тихий щем…
Я так тебе чекала запізніло…
? ? ?
Я чекала тебе в самоті…
І хилився замріяний вечір…
Так хотіла, щоб поруч був ти,
щоб поклав руки на плечі.

Та тебе не було, не було…
І м’якими долонями вітер
Освіжив мені мокре чоло,
Тихі сльози з очей моїх витер.

Я стояла без смутку й зітхання,
Лиш сльозою на кінчиках вій
Тріпотіло тривожне чекання
І дзвеніло у скронях: “Не твій!”.

І шепочуть розпалені губи,
Б’ється серце в знемозі п’янкій…
Де ж ти ходиш, мій гордий, мій любий,
По дорозі чи стежці якій?

Чиїсь кучері гладиш чи коси
І говориш забуті слова…
Сплять на квітах потомлені роси,
Ходить ніч, ніби казка жива…

СКАЗАВ – НЕ ЛЮБИТЬ
Сказав – не любить – і журби нема.
Забув, що б’є, не виваживши руку.
Журись сама, чи не журись – сама.
Твоє це щастя і твоя це мука.
Сказав не любить… сльози заховай,
Бо хто-небудь побачить і осудить…
Тож бадьорись: чи смійся, чи співай,
Та пам’ятай, що він тебе не любить.
Сказав – не любить… Відчай без надій
І біль чекання, вічного й пустого…
Сказав – не любить… гарний, та не твій…
Якщо й нічий, то що тобі вже з того?!
? ? ?
А я співала дзвінко, як тоді…
І ти забув, що я вже не твоя,
Що не торішнє листя у воді,
Що ходить інша осінь у гаях,
Не ті жоржини в’януть у саду,
І не тебе, а іншого я жду…
Отож згадай і не питай, кого,
І не питай, чи люблю я його…
Послухай пісню – і забудь свій біль,
Хоч пісня ця йому, а не тобі…
? ? ?
В тебе, хлопче, золоте волосся.
В тебе квітень, а у мене осінь.
Не тумань же сині небоцвіти –
Лиш весною пломеніє квітень.
Не тумань же небоцвіти сині:
Будуть в тебе співи солов’їні.
Ранні зорі, світанкові роси
Ти вплетеш в чиїсь дівочі коси.
Будуть в тебе трави на покосі,
А колись прийде до тебе осінь…
Тож нехай сміються небоцвіти,
Бо ж у тебе щойно тільки квітень.
? ? ?
Ти приходиш, як вісник… добра чи зла?..
Ти приходиш, як щастя… чи може горе?..
Я тебе, як сумління своє несла,
Боячись осквернити німим докором.
Я хотіла зігріти своїм теплом,
Заховати тебе, чи сама сховатись…
Ти ж зумисне сплутав добро із злом
Й замість того, щоб плакати, став сміятись.
Вирвав серце моє і жбурнув у бруд…
Сам стояв і дививсь, як воно конає.
Чи любив ти, крім себе, кого-небудь?
Чи люблю я тебе – я теж не знаю.
? ? ?
Якби тобі сказала я колись,
Що скінчиться любов моя до тебе,
Ти б здивувавсь, слова б твої лились,
Весняна пісня линула б у небо.

Земля вродила рясту досхочу,
Збирала я букети зорецвітів…
Я слухаю зозулю і мовчу –
Кує вона мені багатоліття.

Я втомлена, я здивлена стою
І ловлю зілля пахощі чарівні.
Я хилю гордо голову свою,
Весна вдягла корону, як царівні.

Я тихо йду поміж пахучих трав,
Хтось тихо сіє ніжні тріолети.
І я почула, як-то хтось сказав:
В таку годину родяться поети.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

14 + eighteen =