Прозріння
Очевидно за моє терпіння
Бог сліпій мені послав прозріння…
То нічого, що не бачать очі –
Серце в грудях б’ється і тріпоче,
Ніби пташка, піймана у сіті.
Не одна я у великім світі.
Є у мене світлобарви слова,
Є у мене пісня колискова,
Є земля, що гріє босі ноги,
Є поразки, є і перемоги.
Є і друзі, і коханий в мене,
І сини – як пагілля зелене.
Є життя, а що не бачать очі…
То не кожен має те, що хоче.
Кожен щось знаходить, щось втрачає –
Нам завжди чогось не вистачає.

Не треба мене жаліти

Не треба мене жаліти,
Не треба зітхати тривожно.
Я хочу горіти – не тліти,
Змахнути крильми переможно.

Над світом грошей і буднів,
Над світом злочинств і насилля
Я хочу ударити в бубни.
Святкуючи наше весілля.

Співаючи пісню закоханих,
Солов’їну, чи лебедину,
Я над бідами заклопотаних
У нестримному леті полину.

І над бідними, й над багатими,
І над буднями, і над святами.
Я їм крикну з-поміж блакиті:
“Ви живете на білому світі!”

Я зберу всі дощі і зливи,
Всі веселки і всі зорепади,
І знову крикну:”Які ж ви щасливі,
Люди добрі, я так вам рада!”

І якщо хтось гляне у небо,
Хоч один, забувши про будні,
Мені більшого щастя не треба –
І я знову вдарю у бубни.

Мова дзеркала

Я мови дзеркала не чую і не знаю:
І мертве, і німе перед! мною,
Мов відгороджене стіною
Від всього світу… Мовчки засинаю.

Лиш чую кроки.
Стукають, мов птиці.
І серце… роки…
Це мої? Чи сниться?

– Вам скільки літ? – дівча питає.
– А стільки, скільки й зим, – відповідаю. Відповідаю і сміюся:
І дзеркала ніскільки не боюся.

Бо що мені та мудрість задзеркальна!
Що суд той непідкупний і правдивий?
Сміюся у гладінь його печальну –
І перший раз воно завмерло в диві.

Всі перед ним тремтять: і королеви,
І жебраки. Потвори і красуні.
Крізь окуляри дивлячись рожеві,
Схиляються у клопотах і сумі,
Бо віку свого бачити не хочуть…

А я стою, от примхи злої долі!
Бо не завдасть воно мені вже болю.
Не бачу я ні дзеркала, ні віку.
І дзеркало сміється безпорадне,
Бо над душею, бач, воно не владне.
Душа ж немає паспортного віку.