Повінь

Дівчинка стояла і молилась
Серед позолоти образів.
Оченята сумно так дивились
І вбирали урочистий спів.
Дівчинка була така маленька,
І молитва щирою була.
Біля неї – посивіла ненька,
Що її за руку привела.
Тож від чого у дитини сльози
І про що молились так вони?
Відгриміли вже воєнні грози,
Тато не вернувся ще з війни.
То було в далекім сорок п’ятім.
Моя пам’ять день цей зберегла.
Я тоді молилася за тата.
Дівчинка мала – то я була.
Тато мій додому повернувся…
Вижив серед горя і невдач,
Лагідно до мене посміхнувся:
“Ти тепер же, донечко, не плач”.
Я йому нічого не сказала,
Але знали з мамою ми вдвох,
Що молитва наша не пропала,
Що почув молитву нашу Бог.

***
Снився сон чудний і незвичний:
Відчинилися двері у вічність.
Я ж стояла на тім порозі
У захопленні і тривозі.
Я побачила синь просторову
І красу дивовижно-казкову.
Ще таких не придумано слів,
Щоб про неї вам хтось розповів.
Хтось шепнув мені тихо: “Це рай.
А тепер вже сама вибирай:
Може хочеш вернутись у будні,
І тягти свої дні многотрудні,
У безгрішшя своє й безталання,
В свої клопоти зночі до рання?
До життя такого маєш смак?”
Я відповідала тихенько: “Так”.
І в кімнату ступила два кроки –
І здалось, що минули вже роки.
Й зачинилися двері за мною.
Вмить зробились ті двері стіною,
Ніби їх не було там ніколи.
Дивний світ закрився казковий…
А в кімнаті сопли мої діти,
Найдорожчі, єдині на світі.
І стояло розкидане ліжко,
І була недочитана книжка,
І лежали, куди вже гірше,
Два мої недописані вірші.
Я прокинулась і наяву
Зрозуміла, що я живу.
Діти спали – ще зовсім малі.
Як же добре, що я на землі.
Милуй, Боже, а не карай,
Та земля – то найкращий рай.

Біля могили плакала любов

Передчасно помер музикант і митець:
Ми стояли з похиленими головами…
Ні сльозами не вернеш його, ні словами,
Бо у кожного свій невблаганний кінець…

“Вічну пам’ять” йому побратими співали, Говорили слова… і по темі, й без теми…
У жалобі дружина і діти стояли.
Тихо лілії плакали і хризантеми…

Раптом зойкнула тиша, мов чайка над морем.
І хитнулось у натовпі: “Це не дружина”…
“Мій коханий, єдиний!” – над болем, над горем, І заквилила тихо вона й затужила.

Тихо. Натовп завмер:
Що ж тепер?
І шептали тривожно:
– Як можна?
Ми не проти таємних утіх… Але так, щоб при всіх…
Гріх!

А вона лиш одного любила в житті,
Та чогось не сказала, чогось не зуміла…
А тепер от посміла… Взяла і посміла…
На отім рубежі, на останнім путі…

І стояла вона у похміллі гіркому,
І зривалося з уст: “Коханий мій!”
Але він вже тепер не належав нікому:
Ні дружині, ні дітям, ні навіть їй…
Вкладали вже вінки й осінні квіти,
Вже дехто потихеньку відійшов…
Біля могили плакала любов –
І не посмів ніхто її спинити.

Біля могили плакала любов…
Вона ридала гірко і невтішно,
Була така висока і безгрішна,
Не чула пересудів і обмов.

Та що Ти пересуди та обмови…
Пішов з життя, полинув за межу
Отой, хто вартий був її любові…
Я більше вже нічого не скажу…

Лиш не судіть її, жорстокі люди…
Були надії… мрії… не збулись…
Ви пам’ятайте: хто когось осудить,
Той буде кимсь осуджений колись.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 4 =