Тетяна ФРОЛОВА
ПОВІНЬ
Поезії
СЛОВО ПРО АВТОРА
Тетяна Фролова – мужня, унікальна людина, її світогляд пройнятий філософією,
психологізмом, неординарним мисленням. Поезії чисті, правдиві та водночас прості та
зрозумілі кожному. Вони не залишають байдужим читача. Усе буденне, пережите і бачене
нами, в поезії Тетяни Фролової постає у новому образі, відчутті, сприйманні. Слово,
речення, картина (“а в зоні квітнуть маки кривавим непевним цвітом…”, “попрощайся,
музо, з щирою піснею… будемо співати пісні переспівані, будемо ловити шматки
несподівані отієї слави, що ходить боса, що удень танцює, вночі – голосить” – перед нами незвідані глибини людських почуттів, думок, вчинків.
Бог наділив Тетяну великим хистом. Вона поетеса від природи. Поезії писала давно, та
не думала публікувати. Частіше їх співала. Тому і зараз кожен вірш вона відчуває по-
своєму (навіть якщо не все в порядку з ритмікою чи римуванням). Треба вміти читати її
вірші, а ще краще послухати, як виконує їх автор, як співає. У дзвінкому голосі Тетяни
стільки тепла та задушевності…
Тетяна Фролова-звичайна жінка: вона мати трьох синів, педагог, кохана дружина,
піклується про сім’ю, сама порається по дому. Та найбільше вражає те, що вона не
говорить про неприємності, скруту. Її захоплення – це творчість: вірші, пісні, виступи
разом з чоловіком, теж незрячим, – бандуристом-піснярем Лайошем Молнарем у
різноманітних концертах, фестивалях. Тетяна не уявляє свого життя без спілкування з
людьми. Вона весела і дотепна. І це допомагає їй долати усі труднощі та перешкоди. І
навіть якщо поетесі буде важко – ніхто не дізнається про це. Вона вища за свою давню
біду, за всі біди… Авторка “Повені” переповнена чистою любов’ю та чарівним світом
поезії та пісні.
Ірина Сковронська.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Більше за все на світі я не любила вчити біографії письменників. Був якийсь стандарт:
“Такий-то письменник (чи поет), народився…”, далі йшов повний перелік його “подвигів”:
кояи закінчив шкалу, кали і де вчився, і вже, нарешті, що і в якому році створив. І відразу
ставало нудно і нецікаво. І вже навіть не хотілося читати, що він таке створив, той
письменник (чи поет), про котрого так нецікаво пишуть. От вже нізащо в світі не хотіла б,
щоб про мене так писали. Але журитися про те мені не доводиться. Бо кому спаде на
думку писати біографію запізнілої поетеси, котра видала свою першу збірку в… ой, не
буду, не буду… Видала першу збірку “Виклик долі”. А ця буде другою.
***
Ви спитаєте, чому “Повінь”? А й справді, чому? Я ніколи не бачила повені, як і
голубого неба, світла сонця, дорогих облич… Вірніше 6 сказати, я бачила всього один рік –
перший рік свого життя, бо на другому вже році після важкої хвороби втратила зір… Але
річ не в тім. Йдеться про те, чому “Повінь”…
А тому, що повінь – це вінця. По вінця наповнена ріка водою, або душа почуттями. Ви
скажете – стихійне лихо? Правда, у житті людини одної або кількох… Словом, “Повінь”…
А може було б краще “Весняна повінь “? Бо після неї наступає оновлення і цвітіння… Мої
вірші – мій скромний здобуток, мої болі і радості, сльози і пісня. І любов. Словом, “Повінь
“…
Про себе? Дуже мало. Вже в солідному віці жінка (народилася в 1941 році), працюю
вчителькою, співаю і пишу вірші. Три мої сини вже виросли, підростають онуки -Діаночка
і Юрасик. Життя по головці не гладило: все щось посипало – всілякі випробування. “Тону!
Допоможіть!” – ні, не кричала (це умовно). Але обо-в ‘язково знаходилися рятівники. Мені
завжди везло на хороших людей, а таму я вважаю, що їх у світі більше, ніж поганих. Не
люблю скупих, злих і байдужих. Ціную в людях доброту, бажання комусь допомогти,
навіть тоді, кали це нелегко.
Крім рідного дому в селі Білозірка, що на Тернопільщині, згадую добрим словом
Львівську шкалу-інтернат для сліпих дітей. моїх дорогих вчителів. Дорога Кяавдіс
Іванівно, Ви чуєте мене? Ця вчителька вчила мене ще й після шкали: готувати їсти,
консервувати. варити варення… А Віри Тимофіївки, Йосипа Михайловича, Самченків вже
нема. Що ж, життя іде…
Пам’ятаю шкільний сад, запах весняного цвіту, себе, дівчину, котрій 14 років, у легкому
платтячку, в балетках, з переповненим почуттями серцем, кали хотілося водночас і
співати, і читати вірші, і зробити щось гарне, щоб усім було радісно. Звичайно, не завжди
було так. Але, кали чую жахливі розповіді про інтернати, то на думку спадає саме це.
Часом голодні, не завжди добре одягнені, мої ровесники любили пісню, книжки, пустощі.
А дружба наша пройшла випробування часом. І тепер, коли в мене в житті щось не так, я
шукаю своїх інтернатських друзів, бо знаю, що вони допоможуть.
А як же з повінню, тобто з любов’ю? Ну як без неї? Була й любов, бо інакше б не було
віршів. Була любов, була зрада, були сльози… А залишилися діти – моє терпіння і моя
радість. Було всього у моєму житті. Та не думала я, що доля подарує мені ще один свій
жарт: я не так давно вдруге вийшла заміж, і не скаржуся. Чоловік мій співає, грає на
бандурі, на баяні, на піаніно. Енергійний і невгамовний, він нікому не дає спокою, а мені
тим паче. Але в таму, напевно, і є щастя. Позбирав він і мої вірші, що десь там лежали, і
от, завдячуючи йому і спонсорам, виходить друга моя поетична збірочка. Мусила б вже
підписуватися Мол-нар, але всі мене вже знають під прізвищем Фролова (прізвище
першого чоловіка), та й діти мої носять це прізвище. Отож, на ваш суд віддаю свою
“Повінь ” – свій скромний дар вам, добрі люди.
Тетяна Фролова.