Повінь

Розлука

А даль неозора розлуку таїть.
Ось тут на пероні львів’янка стоїть;
І поглядом кличе,
Щось тихо мугиче,
Бо плакати серце її не велить.

Розмріяний вечір коханням п’янить.
Постій ще хвилину, стривай ще хоч мить.
Та поїзд гуркоче,
Розбити нас хоче.
Такий невблаганний, удаль мене мчить.

Все швидше і швидше…Лечу в далину,
Та бачу тебе на пероні сумну,
Струнку і несмілу,
Жадану і милу,
Близьку і далеку, і зовсім одну…

Згадай

Коли забутий спів озветься знову,
Коли в минуле думка полетить,
Тоді згадаєш нашу ти розмову,
Тоді в тривозі серце затремтить.

З тобою поруч буде та подруга.
Яку з собою ти в життя візьмеш.
Згадаєш ти чи ні про вірну, другу,
Яка хотіла бути поруч теж.

В її нових піснях, палких розмовах
Війне тобі в лице любов-весна.
Згадай тоді про ту, якої слово
Дзвеніло при тобі, немов струна.

Супутниця життя з очима неба
Співатиме пісні, що зберегла.
Згадай тоді про ту, яка без тебе
Тебе забуть ніколи не могла.

Моя любов проста

Колись давно мені світили зорі,
Пісні весни лунали лиш мені,
А ось тепер у сяйві мрій прозорім
Я бачу ті давноминулі дні.

Тоді давно любити я уміла,
Тоді давно журби не знала я.
Була тоді весела, та несміла
І лиш йому цвіла любов моя.

Та відцвіли кохання перші квіти,
Ніколи вже їм більше не цвісти.
Одна-одна лишилась я на світі,
В житті моїм лишився тільки ти.

Так чом же ти ховаєшся від мене,
Глузливо тінь наводиш на уста?
Я вся в вогні. Кохання це шалене
Тебе спалить, хоч ця любов проста.

Вона не вимовляється словами,
Вона у тихій пісні продзвенить
Й, твоїми не підхоплена устами,
Затихне. Тільки серце защемить.

Ой, мабуть, я даремно ждала

Ой, мабуть, я даремно принца ждала,
Бо ті казки сплітались не мені…
І, мабуть, не для нас тоді кувала
Ота зозуля вранці навесні.

Зустрілась принцу непогідь зрадлива,
Забився шторм у червоних вітрилах…
А та зозуля – вісниця щаслива –
Десь, мабуть, заблудилася в лісах…

Червоні вітрила линуть не за мною…
І та весна не прийде:
Клич – не клич…
Тож будь, кажу, звичайною, земною,
Лети в безодню і казки облиш.

Як дар життя приймай миттєву ласку,
Любов сховай у прискринку душі…
Та не плети собі ніколи казку
І лети всі реальністю глуши!

Я наївні віршики писала

Я наївні віршики писала
(Пам’яті про це я не гублю)
І в листах до тебе посилала,
Щоб ти знав, як я тебе люблю.

З усміхом дорослої людини
(Не переч, бо знаю, що права)
Лепетання ти ловив дитини,
Перші і невиразні слова.

А в кінці стояло просто “Таня”,
Без “цілую”, “жду”, “не забувай”…
Ці листи забув ти без вагання,
А в твоїх для мене біль і рай.

Іноді я знову пишу вірші.
Згадую про зорі і про небо.
Та тепер вони далеко гірші,
Аніж ті, що слала я до тебе.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

15 + 4 =