Повінь

Пісня

На ліжку лежала жінка недужа.
Здавалось, до цілого світу байдужа.
Уста пересохли від болю й одчаю.
Шептала тихенько: “Вмираю… вмираю”.

Довкола сиділи й стояли понурі
І діти, й онуки в глибокій зажурі.
Сусіди зійшлися – людей повна хата – Найбільше добро, чим людина багата.

Та раптом недужа звернулась до сина:
“Співай”, – ледве чутно вона попросила.
А син той на диво умів співати.
Воно і не час. Але просить же мати.

Пісня спершу лилась несміливо, тихенько. “Співай”, – шепотіла знесилена ненька.
І пісня росла, набирала сили.
Присутні всі віями сльози гасили.

Та раптом недужа на ліжку звелася –
І пісня із кволих грудей полилася.
Широке контральто почули всі люди.
Невже то співають схоровані груди?

Вона була горда, сувора і сива,
І в горі своєму чи щасті – красива!
Світилися очі життям і любов’ю.
Було в неї все і, здавалось, здоров’я…

Я мовчки пішла. Не берусь ворожити,
Чи вмерла вона, чи лишилася жити.
Та в мене роїлися роздуми пізні:
Краще з піснею вмерти, ніж жити без пісні.

Може птахом

Ви по той бік межі, я-по цей.
Свій приходить до кожного час.
Живу серед людей,
Живу серед речей,
А іноді я думаю про вас.

Може птахом майнете до нас,
Може порухом, подихом вітру
З-поза того далекого світу
У минулий повернетесь час.

Я пригадую ваші слова,
Кожен дотеп і стриманий жарт.
Чманіє голова,
Сивіє голова,
А все-таки життя чогось та варт.

Тихий смуток і болісний щем…
З-поза того далекого світу
Ви повернетесь подихом вітру
Або теплим весняним дощем.

Кажуть пекло десь є, або рай.
І вже звідти нема вороття.
О Боже, не карай,
За слово не карай,
Та я люблю земне своє життя.

Може все-таки птахом до нас
Ви майнете із подихом вітру,
З-поза того далекого світу
В свій минулий повернетесь час.

Мамина хустина

І мені сказала мати
На прощання навесні:
“Вже тебе, мого дитяти,
Не побачити мені”.

Й подивилась сумно-сумно:
“Я вже, донечко, стара…
Будь щаслива та розумна.
Ну, біжи, тобі пора”.

І дала мені хустину:
“Це на згадку: на, візьми”.
І вказала на стежину,
По якій ходили ми.

Я пішла по тій стежині
Аж у поле. за село,
А в хустині, а в хустині
Ворушилося тепло…

З того часу по стежинах
Я незвіданих ходжу
І матусину хустину
Біля серця бережу.

“Хто ж ростив, тебе, Натусю,
Наполегливу й міцну?”
“Це дала мені матуся
Ось… хустину чарівну…”

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − 1 =