Колись давно, в минулі роки,
Як шляхту били козаки,
Коли Дніпро стогнав широкий,
В неволі плакали жінки,
Шумів, як море в непогоду
Кривавий бій на місці тім.
Не ради слави – за свободу
Життя тут кожен не жалів.
Синів відважних України
Хмельницький в бій повів
Богдан. І кожен бився до загину,
Та гинув лютий польський пан.
Татарські орди налетіли
І в спину вдарили борцям.
Віддать Україну хотіли
Султанам, ханам та мечам.
І кожен шаблю обернувши,
Колов татар, як комарів.
І коням падали під ноги,
Від правди гинули мечів.
Прогнали всіх: ляхів, татарів,
Хоч їх багато тут було.
Та од мечів і од рейтарів
Чимало наших полягло.
В могилі братній поховали,
Салютом в путь їх провели,
Курган насипали, щоб знали,
Які герої тут лягли.
І на могилі серед поля
На довгу пам’ять нам усім
Була посаджена тополя
Руками уцілілих сіл.
Легенду важко перевірить,
Час міг що-небудь і змінить,
Та я у неї дуже вірю.
Про це тополя гомонить.
…І ми пішли по чистім полі,
Ледь-ледь торкаючись трави,
Та дивна розповідь тополі
Мені не йшла із голови.
Пропонувати й зараз хочу
Найближчим подругам своїм:
Ходім зі мною серед ночі
Тополю слухати! Ходім!
До Лесі Українки
Приходьте до нас, дорога наша Лесю,
Як настане весна на нашій землі,
Як розквітнуть жита, як дозріє колосся,
Як у вирій летітимуть журавлі.
Ви пройдетесь по нашій сучасній Волині,
І в оселі зайдете у Вишниках…
Вас зустрінуть там люди, привітні й гостинні, Хлібом-сіллю на вишитих рушниках.
Вас тут люблять і знають, дорослі і діти,
Кожен ваші безсмертні слова пам’ятає:
“Так, я жива, я буду вічно жити,
Я в серці маю те, що не вмирає…”
Будуть мавки водити свої хороводи
У шатах зелених, в вінках весільних,
І житиме Леся в своєму народі,
У віщому слові вогнів досвітніх.
“Досвітні вогні переможні, урочі,
Прорізали темряву ночі…”
Безсмертні рядки невмирущого слова Повторюють люди робочі.
Горять вогні… І вічно їм горіти,
Троянда на морозі зацвітає…
Вона жива. і вічно буде жити,
Бо в серці має те, що не вмирає.
З осінніх наспівів
А вночі бешкетує гульвіса-вітер,
Все кружляє із осінню у танку.
А на ранок ані листочка на вітах,
Залишив тільки тишу, як хміль п’янку.
Затужила осінь, бо вітер – лиш вітер. Покружляв – і для чого вона йому?
І лишилась тінь сама на світі,
Та колише донечку – тиху зиму.