Не обминай же мамині пороги

Чому ми відчуваєм цінність скарбу
Лише тоді, коли його втрачаєм?
А так у будні слухаєм звичаєм
Один одного все на щось-то скаргу:

То літо дощове, то сонце палить надто,
То хтось когось облаяв задаремно.
…А от… а от стареньку материну
Хату у клопотах не бачимо щоденних.

Обходимо протоптану стежину,
Минаємо оббивані пороги.
Бо кожна в нас на обліку хвилина,
Бо в кожного в житті свої дороги.

І раптом… Обірвалося незриме:
Погасло світло в маминім віконці…
І зрозумів, який ти був багатий,
І зрозумів, що втратив частку сонця.

Не обминай же мамині пороги,
Скорочуй з нею всі свої розлуки,
Бо вистеляли у житті дороги
Її дбайливі й шорсткуваті руки.

Якщо ти десь у дорозі

Якщо ти десь у дорозі
І довго тебе немає,
То знай, що мати в тривозі
І жде тебе, й виглядає.

Коли й не зверне дорога
До маминої оселі,
То знай, що мати з порога
Щасливі стежки тобі стелить.

Якщо тобі сни весняні
Приносять зимові ночі,
То знай, привіт це від мами,
То мамині сяють очі.

І мабуть іноді стане
Невесело не одному,
Коли він спішить від мами
До іншого, свого, дому.

Два дорослих сини

Два дорослих сини біля дзеркала стали,
Приміряють обидва весільне вбрання.
А мені сорок п’ять…
Сорок п’ять – це не старість,
Просто роки летять без доріг, навмання.

Два дорослих сини
Виростали без тебе –
Ти шукав собі легких,
Спокійних доріг.
Я ні краплі образи не маю на тебе,
Просто я змогла те,
Те, чого ти не зміг.

Мав здобутки свої і свої перемоги,
Жив красиво і легко,
Неначе в кіно.
Обминули тебе і турботи, й тривоги,
Але й батьківське щастя тобі не дано.

Два дорослих сини – то моя нагорода
За недоспані ночі і сльози скупі.
Я між ними стою непохитна і горда
І десь там в глибині співчуваю тобі.