Я нікому тебе не віддам
Я нікому тебе не віддам –
З нас доволі життєвих втрат.
Якщо, навіть, захочеш сам,
Повороту нема назад.
Ти мені лиш одній належиш
І непідвладний нікому,
Серце й душу мою ти бентежиш,
Я належу тобі одному.
Ми не йшли долі наперекір,
Доля з нами була заодно,
Підняла нас з тобою до зір,
У весну відчинила вікно.
Якщо, навіть, захочеш сам,
Повороту нема назад.
З нас доволі життєвих втрат –
Я нікому тебе не віддам.
І коли зорепадом затнеться ніч
І коли зорепадом затнеться ніч
Й захмеліє від запаху матіоли,
Ми з тобою залишимось віч-на-віч,
Й очманіє світ від твоєї мови.
Слів таких ще ніколи ніхто не чув,
Переллєш їх у пісню, ніким ще неспівану,
Я в шаленстві нестримному затремчу –
І в обійми впаду твої несподівано.
І нічого в ту мить не скажу тобі я:
Говоритимуть тільки руки і губи.
То вже буде поезія не моя,
А поезія щастя чи нашої згуби.
Чорнобильські маки
А в зоні квітнуть маки
Кривавим непевним цвітом.
Над сином голосить мати –
І плач її лине над світом:
“Синочок мій єдиний
Не напише, не прилине”…
Голосить тужно мати,
А в зоні квітнуть маки,
Величезні і яскраві,
Немов віщуни крилаті,
Мов реактори у заграві.
Німа і скорботна тиша
В Чорнобильському краю,
Лелеки його обминають,
Навіть сичі не прилітають.
Встаньмо, крикнім –
І той крик долине аж до неба:
“Нам не треба більше маків
І АЕС не треба!”
І крик цей полине повсюди, повсюди.
Бог почує нас…
А люди…
Чи почують люди?!
Про собаку
На вулиці холод і мряка
І ніч розгорнула пітьму.
На звалищі виє собака –
Незатишно, мабуть, йому.
І холод, і голод, і мряка…
Виття переходить у плач…
Пробач мені, любий собако,
Якщо тільки зможеш, пробач.
Що люди тебе одурили,
За відданість і за любов,
Як бачиш, сповна заплатили…
Здається, сніг мокрий пішов…
Розумні собачині очі
Породжують смуток і щем.
Ще звикнеш, хороший, щоночі
Тремтіти десь там під кущем.
В під’їзди тепер не впускають,
І гицлі не їздять давно.
Про долі собачі знімають
Ще іноді гарне кіно.
А їсти так хочеться дуже…
А холодно, холодно ж як…
А людям байдужим – байдуже.
Що їм до бездомних собак.