Зачароване коло

Цей вірш Ігор Білозір поклав на музику — і він став піснею. Ця пісня збереглася на
шпальтах газети “Повір у себе”. Продовження цього вірша написано значно пізніше.

Облиш свою невтишену тривогу,
і хай тобі допомагає Бог.
Тож, помолившись, вирушай в дорогу,
А якщо можеш, вирушай удвох.
Повір у себе! Всоте і вдвохсоте!
Повір у себе! Хто ж, коли не ми?
Землі корінням соки в себе всотуй.
Господь створив навіщось, нас людьми.
І хто сказав, що ми — неповносправні?
Лиш тільки спробуй, сам себе знайди.
Для нас також земля квітує в травні,
від плоду гнуться і для нас сади.
Прийшли ми в світ цей не з своєї волі.
У кожного покликання своє.
Терпляче зносим прикрощі і болі.
Любіть нас отакими, як ми є.
Ми послані на землю з волі неба,
Щоб світ цей від жорстокості спасти.
Ми віримо у бога і у себе.
і хочемо, щоб в нас повірив ти.

Поет

Зусібіч вітер бив планету,
дихав снігом і холодом лютий.
І дзвеніло у скронях поету,
наче був він до скелі прикутий.
І вмирали сумні орхідеї,
і тулились замріяні айстри.
Був поет той служитель ідеї,
вірші клав у писані тайстри.
І ті вірші сіяв по світу,
і не знав він, що з того зійде.
Чи йому поталанить зустріти
день новий, що колись-таки прийде?..
Вірив він, що здолає кригу
і що люди воскреснуть чистими,
проженуть з престолу розстригу
і помоляться правді-істині.

Чудний поет
Ансамбль “Стумочок” виступав на святі міста в Ковелі. Після концерту, коли розваги
ще продовжувались, та дехто вже розходився, я почула, вірші, як на мене, цікаві і
оригінальні, неординарні. Їх читав поет. Він конче хотів, щоб його слухали. А люди йшли
призупинялися і йшли собі далі. Так народився цей вірш.

Стояв поет… чудний, як вічність…
хоч смійся з нього, хоч — плач…
Бо людям так потрібні вірші.
Йому ж потрібен був слухач.

Стояв худий, запалі груди…
Одягнутий був, абияк…
І вірші дарував він людям…
Без нагороди… От дивак…

“Беріть їх… просто так…” І сипав
у переповнені серця…
Цвіла і щемко пахла липа…
Був світ, котрий не мав кінця…

І був поет у тому світі.
Талановитий був чи ні…
Але чомусь хотілось жити,
і кращим світ здававсь мені.

Та слухачі були усікі…
Одні (із нехристів, мабуть):
“Ну що він там таке балака?”
І йшли у буднів каламуть.

А інші слухали. Стояли
і з здивуванням на лиці:
“Колись його либонь ми знали…
а може це й не він…” І ці

Ішли собі. Він йшов за ними:
“Послухайте!.. Ось ще один…”
За ним тривожно бігли рими,
стелився чи туман, чи дим…

І хтось сказав: “Він — юродивий…”
А хтось нічого не сказав…
А він, здається, був щасливий,
бо вірші мав, бо риму знав.

“Як Ваше прізвище?” — спитала
І підійшла ще ближче я.
“Як прізвище?.. Не в ньому справа…
Ось вірші…” “Хоч скажіть ім’я”.

“Це теж пусте. Чи так важливо,
як звуть мене? Іван… Петро?
От вірші — це велике диво…
Ось ще послухайте…” Тепло

Від його віршів струмувало,
і грілись люди в тім теплі…
В своїм краю пророків мало,
та є вони по всій землі.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eight + one =