Світлій пам’яті Разно К. І. (Моїй вчительці)

Ще вишиття палає кольорами,
її ж нема — вона пішла з життя…
Із пам’яті її життєві гами
поблякнуть з часом, кануть в небуття.
Бо вічного нічого не буває, —
ні пам’яті, ні сліду, ні життя…
Горить-горить, узорами палає
її живе майстерно вишиття.
Зринає дзвін у небо синьооке.
Сльоза скотилась й впала в її слід…
Ходила тут, красива і висока,
і лащилась земля до її літ.
Вона лежить, несхибна і сувора…
Закриті очі, стулені уста…
Здавалося, було це тільки вчора,
а вже пройшли черідкою літа…
І плачуть сивокосі учениці,
бо з нею їхня молодість мина…
Нехай Вам, наша вчтелько насниться
безжурна наша випускна весна.

Спогади дитинства

Тобі сниться дитинство

— Етуш, — кличеш ти сестричку,
— Етуш, — і в дитинстві ти.
І ту відстань невеличку Вже мені не перейти.
— Етуш, — ти вже так далеко
На скаку чи на бігу,
і несе тобі лелека
білі весни на снігу.
Там є мама, там є тато,
є там друзі і сестра,
сліз і радостей багато,
та мені ще не пора.
Щось казать не маю права,
бо нема ще тут мене.
Твоя доленька лукава
ще тебе наздожене.
Кину квітку, кину рожу —
не докину крізь літа.
І докликатись не можу —
голос мій не доліта.
Не докличусь я до тебе,
бо на інших я шляхах.
Тепле сонце, синє небо
і хатина в рушниках.
Можу в сон твій подивиться
крізь щілину, крізь вікно…
Просто спиш ти й тобі сниться
те, що так було давно.

БІЛИЙ СЛОН

Біля річки, біля лісу
Ходить білий — білий слон,
Розпинає хмар завісу
І бере мене в полон.
Він, неначе дивна казка,
Він — неначе давній сон…
Почекай мене, будь ласка,
Мій найкращий в світі слон.

Він приносить людям щастя,
Він мої бентежить сни…
Мені часто, часто сняться
Білосніжні ті слони…
Слон на мене подивився —
Й посміхнулись разом ми:
Коли ти підеш з дитинства,
То мене також візьми.

Тільки щось давно не снився
Білий слон, як у кіно:
Він в дитинстві залишився,
Я ж вже виросла давно.
Давній спогад — моє щастя —
Тиха річка, слон і ліс:
“Ти з дитинством не прощайся:
Я тобі його приніс”.