Зачароване коло

***
В краю, де визрівають апельсини,
де в гості не завітує зима, —
там гарно та нема там України,
нема Дніпра і Києва нема.
Зоря у небі сходить вечорова —
яскрава, як мелодія сама…
Та в тім краю нема м. Львова,
Карпатських гір у тім краю нема.
Живуть десь наші люди по чужинах.
Їм добре — то нехай собі живуть.
Для мене найдорожча та єдина
земля, що Україною зовуть.

Святочні сльози

Надходить Свят-вечір,
і зіронька сяє
сіда до вечері
родина моя.
Мене чомусь смуток
і жаль обнімає.
Шептала молитву
і плакала я.
Прости, мені, Боже,
святочну ті сльози.
Прости, мені, Боже
святочну ті сльози.
Прости мені, Боже,
за гріх не карай.
Я плачу за тими,
що десь у дорозі
Шукають по світу
загублений рай.
Вони на чужині,
немов не чужинці,
та голови гладять
чужинські вітри.
Згадайте, панове,
що Ви — українці,
що Вам жовто-сині
горять прапори.
Вертайтесь додому,
з добром чи з бідою —
все ж вижити легше
з своїми людьми.
Тут свята Різдвяні,
кутя з колядою.
Чи десь ще на світі
святкують, як ми?

***
Журюся твоїми печалями
і плачу твоїми слізьми.
Злечу над Дніпровськими далями,
тривожно змахнувши крильми.
Полину Дніпровою чайкою
над плесом козацьких доріг,
і піснею хвилі прощальною
зупиниться часу поріг.
Пробач мені, Дніпре, прости мені,
що я зупинила твій біг.
І коні, вуздечками стримані,
спинились на часі доріг.
А потім спитаю у пращура —
ставного в літах вусаня:
— Скажіть мені, шабля та нащо Вам?
Навіщо спинили коня?
А він мені скаже, пророчачи:
— Спокою думки не дають.
Колись то народяться покручі,
що нас продадуть і проп’ють.
Козачкою стану чи бранкою,
а може, загину в бою.
Молитимусь з ночі до ранку я
За долю, Вкраїну, твою.

Хай святиться

Безбатченки, манкурти, яничари, —
от скільки слів придумано людьми.
Та скільки б ми серцями не кричали,
вони між нами. Добре, що не ми.

Та краще б не було їх. Кожна мати
народжує дитину для добра.
Та тільки як навчити шанувати
ту землю, що від Тиси до Дніпра?

Та тільки як навчити цінувати
те небо, що над нами ллє блакить?
В яких медах, в якій траві купати,
щоб зрозуміти, як воно болить.

На наших росах і на наших водах,
на всіх дорогах і всіх стежках
хай буде згода, а на полі — врода.
Здолаймо разом наш тернистий шлях.

Любімо нашу землю не закуту,
ту Україну, що для всіх одна,
оплакану, оспівану, здобуту.
Нехай святиться й славиться вона.

Все по колу

Все по колу та все по колу
Ходить сонце з землею в парі…
І наввипередки линуть хмари,
Й розцвітають ромашки зірково.

Все по колу та все по колу…
Калита, коляда, колотнеча.
Чи коловорот, чи коловтеча…
І кує зозуля ранкове.

Вмерти має все те, що народиться:
Не тепер, то колись, але мусить…
Не спиняй його — хай собі котиться.
Бо розчавить, закрутить, задушить.

Хто був сином, той стане дідом,
Хто онуком був, той батьком буде, —
І нікуди від того не дітись,
І нікуди, нікуди, нікуди!

Все по колу та все по колу.
Від діда — до батька,
від батька — до сина,
від сина — до внука —
Аж поки живу…
І пісня у спадок,
Й старенька хатина,
а діти, як схочуть,
збудують нову.
І кимсь-то заведено
давній порядок,
І знають його
І дорослі, й малі,
що пісню — у спадок,
І силу — у спадок,
І землю — у спадок,
Бо як без землі!
І так все по колу,
І так все по колу,
Допоки людина
живе на землі…
Родився, зіп’явся —
і ходиш у школу,
женився — і знову
вже діти малі.
І це — безконечне,
і це — незнищенне,
допоки кружляє
планета Земля…
Бо батько і мати —
навіки священне,
тож хай же святиться
во віки маля.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eighteen + fourteen =