Зачароване коло

Посадіть на могилі айстри

Я не завше відточую рими,
бо не завше у тому суть.
Мої музи стоять незримо,
та нікого вони не спасуть.
Перегорну життя формати
і напишу на них імена
тих, кого не докличеться мати,
бо на світі давно їх нема.
Не поможуть хвалебні оди
і слова чужих і своїх.
Від нагоди і до нагоди
ми банально згадуєм їх.
І не завше плита мармурова
спокій душам отим принесе.
Наша пам’ять, і щире слово,
і молитва понад усе.
Ми їх згадуймо поіменно,
не в гурті, а насамоті.
Хтось про тебе, а може й про мене
ще згадає у тому житті.
А якщо не згадає… нехай собі…
все зрівняє жорстокий час…
Посадіть на могилі айстри —
хай вони проростають з нас…

Тебе нема

Чому так довго не приходиш в гості?
Тебе нема… А де ж ти? Озовись.
Ти тут десь поруч. Супишся від злості,
бо я вже не з тобою, як колись.
Я знаю, ти літаєш над землею,
так легко, наче вітер або птах,
бо ти, напевно, скучився за нею,
блукаючи десь по чужих світах.
Тебе нема… Тебе не може бути.
Твоє життя — це лиш єдина мить.
Що таке смерть — це важко так збагнути.
Що таке смерть — так важко зрозуміть.
Тебе нема… Ти так любив. Карпати,
і провесінь, і пісню, і … жнива…
Нам важко щирих друзів забувати.
А що коханих… що вже тут слова?..

Я ще до тебе зателефоную

Твій телефон не викреслю з блокнота —
не хочу вірить, що тебе нема,
хоч відзвучало, як остання нота
твоє життя, прожите не дарма.
Я ще до тебе зателефоную,
а потім тихо трубку покладу:
нема тебе, ти вийшов на часинку…
Я ще колись на тебе попаду…
Саму себе ще можна одурити,
але не можна одурити смерть…
Своє життя нам двічі не прожити,
то треба жити і любити вчерть.
Твій телефон не викреслю з блокнота.
Хай буде так, неначе ти живий…
Твоє життя, немов остання нота,
звучатиме у пам’яті моїй…

Бувальщини, небилиці та всякі дурниці

Коли родився в рідному краю

Привезли пташку із чужих країв
і посадили в клітку, як годиться.
Та кіт сусідський якось її з’їв —
тепер сусід з сусідкою свариться.
От якби кіт той схрумкав горобця,
ніхто б ні з ким за нього не сварився.
Та розповідь не має ще кінця,
та, певно, з вас ніхто не помилився6
згадку розгадали всі мою,
і зрозуміли ви що все це значить:
коли родився в рідному краю,
не попалайся в пазурі котячі.

Лисиця в інтернеті

Лисиці захотілось в інтернет.
Що тут робить? Найперше — на бенкет,
туди, де позбиралась знать велика.
І не питали, хто її покликав.
В рудому вся — ну, звісно, як лисиця,
пройшла перед самісіньким постом,
крутнувши тільки віялом-хвостом.
Всі дивувались: що воно за птиця?
Дивилися, як п’є вона і їсть,
а надто вже дивилися на хвіст.
“О, ця, видадь, високо польоту!”
А прямо не спитали її: “Хто ти?”
Наввипередки гостю частували:
поїли смачно, ситно годували:
бенкет — на те він і бенкет.
Придумавши на те причину
і вибравши зручну хвилину,
лисиця попросилась в Інтернет,
у світ, пробачте, віртуальний,
бо тут їй, вибачте, набридло.
Ніхто ж не знав, що воно — бидло,
бо хвіст же був на диво ідеальний.
Пустили. А вона
поїла півнів, віртуальних,
вкусила велетня—слона,
а скільки ще антиморальних
там пакостей накоїла — хто зна.
Та й утекла.
Немовби там і не була.
Що тут за паніка зчинилась!
Усі кричать: “Це знову вірус
новий у нашім Інтернаті!”
Ті, що сиділи на бенкеті,
і ті, котрі стояли на посту,
тихенько знай собі мовчали,
бо соромно було, що зустрічали
лисицю не по розуму, а по хвосту.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

16 + six =