Зачароване коло

Їх вів Кобзар
(Лайошу Молнару)

Ходила поетеса по землі
Була сліпа. Світила їй зоря.
Сліпий кобзар за руку вів її,
Що сам потребував поводиря

Вони ішли до світла, до людей.
Була бандура за його плечима.
І пісня виривалася з грудей,
І бачили незрячими очима.

А на землі — все так, як на землі:
По всякому їх люди зустрічали,
Бо люди — так як люди: добрі й злі.
Одні хвалили, інші — ті мовчали.

Вони ішли у дощ і по росі.
Скарби свої всім людям дарували.
Пісні й слова у когось проростали
А в когось — ні… Та слухали усі…

В торбині — хліб й до хліба, і вода.
Поводирі — два хлопці вельми юні,
Що закохались у бандурні струни,
І в тому їхня радість і біда.

Ті хлопці два сучасними були,
Дівчат любили і пісні естрадні,
Та над собою вже були не владні,
Коли бандури струни загули.

Всі дивувались: молоді такі,
А подивись, як люблять нашу пісню.
А ті стояли — голови п’янкі…
І щось в серцях родилося незвісне.

Чи проросте? А може й проросте
Той корінець великої любові,
Що в пісні затаїлася і в слові,
І силу має, й знову зацвіте.

Ну що ж, з роси вам, хлопці, і з води!
Хай кожен з вас ніколи не забуде,
Що кобзаря у люди він водив,
І разом з ним ніс пісню він у люди.

Вже вечір впав. І відсвіти стожар
Висвічували стежку їм додому.
І вів їх всіх кобзар, сліпий кобзар,
Й магічне щось було в ведіні тому.

Кобзареві
(Лайошу Молнару)

Спи, засни, мій втомлений Кобзарю,
Натрудився, наспівався нині.
Та твій труд за щастя, не за кару:
Пісню кожній ти несеш людині.

Може, хтось зітхне, а хтось заплаче —
Сколихнула пісня аж до денця.
Відпочинь, мій втомлений козаче,
Людям ти віддав частинку серця.

Я постережу твій сон і спокій,
І нічим тривожити не буду
У мистецтві ти такий високий,
І далекий від земного бруду.

Спи, засни, мій втомлений кобзарю,
Бо нові пісні тебе чекають.
Ти мене обрав собі у пару —
І не пошкодуєш, я гадаю.

Дзвенить бандура

Передзвін бандури
У святочній залі, —
у святочній залі
крил людських розмах.
І лягає пісня
на нові скрижалі,
і лягає дума
на кобзарський шлях.
Заспівай, кобзарю,
заспівай, мій друже,
скільки переміряв
ти земних доріг.
Та не був нещирим,
та не був байдужим,
свою пісню й думу,
як умів, беріг.
Кажуть, що байдужих
в світі не буває:
просто — яничари,
просто — вороги.
І дзвенить бандура
над козацьким краєм,
слухають бандуру
ріки і луги.
Слухають бандуру
ген Карпатські гори,
і дзвінке Поділля,
і старий Дніпро,
бо у нашій пісні
сам Господь говорить,
бо дзвенить бандура
людям на добро.

Посвята

Миколі Вінграновському
І.
Львів кипів:
Вінграновський приїхав до Львова!
Звідусіль діставались
Й читались “прелюди”?
Вирувало студентство
Від кожного слова.
Похитнулись канони —
Здіймалися груди.
Шістдесятники! —
Так називали поетів.
І ніхто вже не міг
Їх тепер зупинити.
Виступали у Львові,
В університеті.
Грім ударити міг
Щогодини, щомиті.
Не боялися втратить
Кар’єру і гроші,
На вівтар власна воля
Упасти готова.
Виступали вони,
Молоді та хороші,
Де лиш тільки могли —
їм корилося слово.
І стояв Вінграновський
У тім ореолі.
Він мовчить,
Він не ходить тепер у героях…
Львів овації слав.
Молодому Миколі.
І тоді кожен вперше
Замислився: “Хто я?”

II
Я читала вірші
Поетові знаному.
Він сидів і слухав,
Схиливши голову…

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

2 × 3 =