Зачароване коло

XIII. Ранок
(Етюд)

Прокинувся ранок. Він підійшов до мого вікна і озвався до мене пташиним щебетом. Я
зрозуміла: пора вставати. Встала, відчинила вікно — і ранок війнув мені в обличчя своєю
прохолодою.
— Ти кличеш мене у свою лагідь? — запитала я. — Так, — відповів мені ранок росяною
запахущою квіткою, що нахилилася до самісінького вікна.
— Гаразд. Я зараз, я швиденько. Тільки ти почекай мене, не йди.
— Не можу. Я не можу зупинятися, — відповів мені ранок далеким гуркотом машин.
Накидаю щось легке і ясне і йду у вранішню прохолоду.
— Куди ти? — гукає услід мама. — У ранок,— відповідаю уже за дверима.
— Одягнися, там холодно, — долинає мамин голос. Але я вже вигулькую з теплої хати на
подвір’я.
— Ку-курі-ку! — півник на зустріч.
— Доброго ранку, чубасику! Ти вже встав?
— Ку-курі-ку! — кричить чубасик ще та й ще. Та голосно, та дзвінко.
— Та чую вже, чую, і всі почули, що ти встав.
Вмиваюся холодною водою — аж пальці ломить. Сміюся голосно, бо вода потрапляє мені
за шию.
Щоб потрапити в садок, треба спершу пройти стежкою через мамин городчик. Тут
ранок щедро струшує на мене росу з кукурудзиння.
— Ой, — скрикую я з несподіванки, а потім сміюся, голосно і заклично, а ранок
озивається до мене вивільгами: то з того, то з другого боку.
Входжу у тінистий садок. А ранок кидає мені зарошене яблуко вкупі з кількома
листочками.
— Це мені? — дивуюся і відкушую шматочок від того яблука. Смачно, кисло-солодко і
свіжо. Сонячний промінець пробився якось через сплетіння гілок і погладив мені лице.
— Доброго ранку, сонечко!
І я знала, я була певна, я так хотіла… сьогодні ні з ким не трапиться ніякого лиха. Бо вже
таким був це благодатний ранок. Зумрила бджілка, вилітаючи на роботу. Ранок…

XIV. Запитай у вітру

— Мамо, а коли до мене прийде кохання?
— Запитай, доню, у вітру…
— Я вже питала. А він з мене сміється.
— Тоді запитай у свого серця.
— Питала й у серця, але воно мовчить.
— Ну, тоді запитай у весни.
Вибігла на зелений пагорб, глянула довкола. Зарошена трава виблискувала на сонці, ліс
озивався гомоном пташні.
— Гарно ж як, — сказала. — Весно, коли до мене прийде кохання?
У відповідь затьохкав соловейко, а в серці щось затріпотіло крильми.
— Чую, – гукнула та й побігла вниз. Бігла, наче летіла, а навздогін їй — оте соловейкове
тьохкання.
А внизу хлопець стояв під русявим чубом. Дівчина бачила його, але вже не могла
зупинитися. Юнак розкинув руки, мов крила, і піймав дівчину.
— Ой, — сказала вона і якусь хвилю так і стояла в парубочих обіймах.
— Яка ж ти гарна! А я й не 6ачив… — сказав юнак і пригорнув дівчину. Вона
випручалася, і побігла додому.
— Мамо, як солодко любити. Чи буду я довіку щасливою?
— Запитай у вітру, доню моя.
Бо хто ж це міг знати?..

Пісня з доріг

Дороги

Комусь височінь піднебесна сниться,
ясна голубінь під крилом літака,
а мені мариться залізниця,
перестук коліс і дорога гінка.
Хтось любить море і хвилі солоні,
завзяті шторми і вітри хмільні.
А я їду собі у плацкартнім вагоні,
і колеса співають мені пісні.
За вікном далина сміється привітно,
провідниця в вагоні розносить чай…
Я приїду у липні, чи в січні, чи в квітні.
Ти на мене чекай і мене зустрічай.
Бо дороги охоплюють землю, мов руки,
і від мене до тебе вони пролягли.
Не було б зустрічей, якби не розлуки.
А щоб ми без зустрічей варті були?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four + 19 =