Зачароване коло

Акварелі душі

З музою

Не спиться. І чомусь розбіглись рими
Й не пишеться нічого, хоч кричи
І муза десь стежинами крутими
самотньо ходить потай уночі.
Чи водить хороводи на Парнасі,
чи з Мавками пішла до джерела…
Така пустунка! В неї все на часі.
Мене лишила, а сама пішла.
Зарошена, до мене спозаранку
прийде, немов ніде і не була.
Я кави їй гарячої у склянку
наллю і мовчки сядем до стола.
— Розповідай, — докірливо і тихо
попрошу я прихливицю свою.
— Та що казати?.. В Закарпатті лихо —
знов повінь в тім прегарному краю.
Вночі я знову мавку рятувала.
Ти не свари мене, така вже я…
Я каву їй у склянку доливала
і знала, що вона таки моя.
Ми з нею ще, либонь, таке напишем,
що… втім, не знаю. Може й не утнем…
Яка довкола безконечна тиша.
Потішимось новим прийдешнім днем…

На чужім рушнику

Вишивала рушник і стелила під ноги,
і ставала з коханим на тім рушнику,
щоб ділити на двох і надії, й тривоги
на щасливім і довгім подружнім віку.
Та припав той рушник димом, попелом, порохом,
і розсипалось щастя в чужім квітнику,
мій коханий не став ані другом, ні ворогам —
просто з іншою став на чужім рушнику.
Видно, доля така… Що ми можемо вдіяти?
Хтось за нас все це вирішив: люди чи Бог…
Тільки важко мені, дуже важко повірити,
що забув ти, як гарно було нам удвох…
Я не мліла. Тебе не тримала й не квапила.
Відвернулась і тихо сказала: “Вже йди…”
Тільки донечка наша так гірко заплакала,
ніби раптом збагнула, що це назавжди.
Я колишу тепер свою крихітку донечку
і кажу їй найкращі у світі слова,
називаю її і зорею, і сонечком,
витираю сльозу, що на очі сплива.
Я тебе не чекаю. На що сподіватися?..
І мої найчарівніші сни не бентеж.
Як на сповіді, мушу тобі я зізнатися,
я не вірю, що ти вже до нас не прийдеш…

Ювілей

Пригадалось… Розкішний весільний кортеж.
Розмаїття гостей, привітання і квіти.
Наречена — це я. Моє щастя безмеж.
Наречений — це ти. Ми раділи, мов діти.
Пригадалось, як ніс ти мене на руках,
як вуста цілував і сміявся щасливо…
Потім коси розсипались на подушках,
ти горнувся до них і казав, що це — диво…
Це було так давно… Тридцять років назад…
Але я не забула, я все пам’ятаю.
Інша в тебе сім’я, інший дім, інший сад,
але я тебе з тим ювілеєм вітаю.
Що було — те було… Що вже зміним тепер?..
Та й чи треба з роками вже щось там міняти?
Доки спогад останній у нас ще не вмер,
ми з тобою живі. І ти мусиш те знати.
Ти нікому нічого про те не кажи.
Випий келих вина на поминок любові.
Ми з тобою уже на такім рубежі,
коли маєм прощати образи і болі.
Ну… налий. Вип’єм нарізно… Кожен своє…
Потім кинемо келих порожній додолу…
Світла пам’ять любові… Вона таки є!
І давай не клясти нашу трепетну долю.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three + 19 =