Стояла мати
Біля воріт стояла мати,
нас виглядала звідусіль.
І квітли мальви біля хати,
по вікнах — мірти, для весіль.
А в хаті пахне свіжим хлібом,
і борщ гарячий на плиті.
Сама сидітимеш з обідом,
і спати ляжеш в самоті.
І нікому води принести,
і нікому врубати дров,
доріжку до хліва промести,
зігріти мамину любов.
А ти ж їх четверо зростила,
і пестила, й любила всіх.
Не зупиняла — відпустила.
Тепер чекаєш, кличеш їх.
На шлях виходить сива мати.
Не клич, матусю, не прийдуть.
Доріг на світі так багато,
і всі додому не ведуть.
Колись згадають. Біль затерпне.
На прощу їх пошле життя.
Зустріне їх віконце темне
і запізніле каяття.

Вишивала мати рушники
Вишивала мати рушники,
щоб жили ми у добрі та згоді,
виростали квіти з-під руки
і цвіли, як в нашому городі.
І вплітала мати в вишиття
пісню тиху, ясну, наче казка.
Я проніс рушник цей у життя,
ніжний, наче материна ласка.
Мамині гарячі рушники
розганяли смуток мій і втому,
і квітки, що квітли з-під руки,
кликали до батькового дому.
Посріблила коси сивина,
загляда в віконце тиха осінь
та на рушниках цвіте весна,
молодість матусина ще й досі.

Ой, піду я в чисте поле —
Може кінь мій тем пасеться.
І покличу свою долю —
Хай до мене усміхнеться.

Ой, піду я в чисте поле.
Долю кликати — гукати.
Де ти, де ти, моя доле?
Покажись мені, яка ти.

Вийшла, доля показалась, —
І голодна, і нужденна.
І таке мені сказала:
“Не дивися так на мене.

Не живу я, бач, з брехнею
Не шахрую проти честі”,
Я погодилася з нею:
“Добре, доле, добре сестро”.

І подякувала Богу,
Що таку я долю маю,
І пішли ми вдвох в дорогу
Без коня по ріднім краю.

Ода музиці
В зірковім тихім безгомінні
і кожен день, і повсякчас
лунає музика людині,
собі підпорюючи нас.

Вона всевладна, милий Боже,
міцні і дужі з нею ми.
Якби не музика, то, може,
не стали б ми колись людьми.

Без неї був би світ порожнім,
не квітли б луки і гаї.
Вона звучить у серці кожнім —
у мій лиш слухати її.

Не нам найвищий дар від Бога
в щоденній мудрості простій.
добра і правди перемога
звучить у музиці святій.

Любов і музика — єдині
У піднебессі й на землі,
у кожній квітці і людині
великі радощі й малі.

Любов і музика на світі —
І найдавніше, і нове,
у кожнім плоді, в кожнім цвіті
нехай святиться і живе!

Створена пісня – це ще не успіх:
так собі, замузикована рима.
А от, коли її в серце хтось впустить
або на устах на своїх затримав,
тоді це вже пісня. Птахом злітає,
Тепла, неначе святочна писанка.
Нехай її хоч хтось один заспіває —
той, для кого вона написана.
Наче птаха, та пісня влетить у хату —
і чийсь біль хоч на хвилю, затихне може.
А можливо, в тій хаті настане свято,
може, пісня та комусь допоможе.
Ну, а ти … вже не знатимеш більше спокою,
забере його тая нестримна пісня.
Хай же буде та пісня саме такою,
і хай в серці твоїм від пісень стане тісно.
Ссвіт без дзеркал
Закрийте очі — і ввійдіть в мій світ:
Світ без дзеркал, без сонця, без зірок…
Закрийте очі — і зробіть хоч крок.
Я так живу уже багато літ.

Відкрийте очі — і хвалу знесіть
до неба і до бога, і до сонця
За те, що Вам даровано цей світ,
Де світло б’є із кожного віконця.

Синіє небо, і цвіте земля,
І взимку сніг біліє, наче казка,
Й повернення старого журавля,
І хвиля наче материнська ласка…

Любіть цей світ: і небо, і траву…
Живіть у ньому довго і щасливо
І кожен день повторюйте: “Живу!”
Життя — це й справді превелике диво!
І у дрібному не шукайте бід
(Щасливим бути також треба вміти)…
Та іноді у мій загляньте світ,
Щоб і мене, незрячу, зрозуміти.

Повір у себе

Коли, здається, жити неспромога,
коли, здається, більше сил нема,
повір у себе — і твоя тривога
розвіється, як марево, сама.
Повір, у себе, ти багато можеш,
не опускай безсило руки ти —
і сам собі найкраще допоможеш,
лиш тільки спробуй сам себе знайти.
Коли здається, що земля і небо
Супроти тебе стали надиби,
повір у себе, знай, що жити треба,
бо ми своєї долі не раби.
“Повір у себе” — ці слова, як гасло,
для себе назавжди запам’ятай,
і, щоб ніколи віра та незгасла,
завжди і скрізь ти зло перемагай.
Повір у себе — і твоя тривога
розвіється, як марево, сама.